«Тихий Дон» на берегах Інгулу

447Останнім часом запас краєзнавчих матеріалів поповнюється все новими й новими публікаціями. Особливо плідним є пошук у, так би мовити, окупаційній царині Другої світової війни. Досліджуються то героїчні дії 6­ої і 12­ої армій, що потрапили в трагічне оточення «Зеленої брами», то гіпотетичні сепаратні переговори Молотова й Рібентропа в Кіровограді у розпал більшовицько­фашистського протистояння, то таємниці місцевого підпілля, де не зрозуміти, хто свій, а хто чужий. Ну, і звичайно ж, не обминули дослідники Холокосту на Кіровоградщині. У той же час майже не згадується Кіровоград періоду німецької окупації як великий центр комплектування і формування з громадян СРСР військових одиниць і цілих з’єднань для вермахту.

 

Вирваний аркуш

443Ледь­-ледь торкнувся цієї теми Василь Даценко в роботі «Щоб пам’ятали». Усього один абзац про «…дислоковане в місті добровольче козаче з’єднання генерала Доманова, до якого входило понад 3 тисяч осіб з числа колишніх військовополонених та антирадянськи налаштованих донських козаків. За наказом уповноваженого німецького командування майора Мюллера п’ять окремих козачих батальйонів у Кіровограді надавалися для посилення німецьких військових частин, які спрямовувалися проти партизанів. Саме там ці команди показали себе найкращим чином, а тому їх включили до фронтових загороджувальних загонів СД, коли фронт підступив до Кіровограда. До речі, за оприлюдненими даними німецьких архівів, ці «козаки» на початку 1944 року передислокувалися до Новоархангельська, звідки їх направили для боротьби з партизанами та для участі у спробі деблокувати оточене в районі Корсунь­-Шевченківського угрупування німецьких військ».

Однак, це лише вершина айсберга. Ось, наприклад, відкриваємо книгу Сергія Дроб’язка «Под знаменами врага», і там знаходимо інформацію, що влітку і восени 1942 року в Кіровограді сформовано 124 і 125 українські піхотні батальйони. Останній з них уже в грудні відправлений на фронт в район Ростова­на­Дону. У цей же час тут сформовано ще й 126 український козачий дивізіон (4 ескадрони), який діяв на фронті у складі 1­ої танкової армії групи армій «Південь». Додамо, що ці три структури комплектувалися виключно з місцевого населення і нагадаємо: штат кожної мав 4­5 рот (ескадронів), тобто, до 600 чоловік. Йшли туди не тільки примусово, а й добровільно. Широко залучалися військовополонені з тутешніх мешканців, котрих звозили з усіх фронтових напрямків.

Але особливо показовим стало прибуття до Кіровограда другої хвилі (перша накотилася на Херсон, де сформовано 1-­шу Козачу кавалерійську дивізію у 18 555 шабель) козацьких біженців з Дону, Кубані, Тереку, які змушені були покинути свої землі з відступаючими німецькими військами. Адже тут розмістився штаб Похідного отамана Війська Донського Павлова. Пізньою осінню 1943 року у підлеглості Павлову знаходилося більше 18 тисяч козаків разом із жінками і дітьми, які заснували так званий Козачий Стан. Отже, цілий табір біженців стояв у нашому місті впродовж кількох місяців якраз тоді, коли Червона армія приступила до форсування Дніпра. У Кіровограді почалося формування 10 піших полків чисельністю 1200 багнетів кожний, зведених у три бригади. 1­й і 2­й Донські полки склали 1­у бригаду полковника Силкіна; 3-­й Донський, 4-­й Звідно­козачий, 5-­й і 6-­й Кубанські та 7­-й Терський – 2-­у бригаду полковника Вертепова; 8­й Донський, 9­й Кубанський і 10­й Терсько­Ставропольський утворили 3­ю бригаду під командуванням полковника Мединського. Кожен полк мав по три пластунські батальйони, мінометну і протитанкову батареї. Для забезпечення їх боєздатності використано радянську трофейну зброю і боєприпаси, надані в надлишку німецькими польовими арсеналами.

Німецькі власті визнали полковника Павлова Похідним отаманом і зобов’язалися подавати йому найширшу допомогу. Після перебування в Центральній Україні Козачий Стан у березні 1944 почав рух до Сандомира в Польщі, а далі залізницею відправився в Білорусію. Там командування вермахту виділило для розміщення козаків і біженців 180 тисяч гектарів землі в районі міст Барановичі, Слонім, Новогрудок, Столиці, Єльня і поставило задачу забезпечувати тили німецьких військ від партизанів. У цьому ж місці загинув отаман Павлов, і його замінив на посту вже згаданий генерал-­майор Тимофій Доманов. Далі Козачий Стан опинився у Польщі, де у серпні 1944 року його бойові частини придушували Варшавське повстання. Найактивніше діяв 5­-й Кубанський козачий полк. Йому, як і німецьким формуванням, задіяним в операції, доводилося виконувати різні функції. Зокрема, одному з підрозділів полку доручалося спецзавдання – захопити штаб керівника повстанським рухом генерала Тадеуша Бур­Комаровського. А далі – Італія.

Що ж примусило дончаків та інших так далеко від рідної землі шукати військової удачі та кращої долі?

 

Від Сяну до океану

На початок Другої світової на Дону, Кубані, Тереку, Уралі, Семиріччі та інших  територіях, аж до Примор’я, зріло незадоволення політикою Країни Рад щодо козацтва. Рушилися соціальні засади й традиції, встановлені віками. У тих умовах окреслилося три чіткі антирадянські політичні течії: прогерманська, єдинонеділимська, самостійницька.

Перша утверджувала походження козаків від давнього германського племені готів, які колись створили тут на обширних степових територіях під проводом вождя Германаріха величезну імперію. Отже теперішні дончаки є кровними родичами німців і свою історію повинні творити разом з ними. Друга течія пов’язувала свій успішний регіональний розвиток у союзі з Росією, як це було до революції. Третій напрямок відстоював створення незалежної козацької держави «Казачьей Родины» або, як її ще називали, Козакії. Ідеологи головним ворогом вважали росіян, бо тим уже за самою природою притаманні імперські амбіції. Союзниками – українців і гірські народи Кавказу, включаючи їх до свого державного утворення, межі якого повинні сягати аж Тихого океану, як тоді казали, від Сяну до океану, оскільки першопрохідцями та завойовниками Сибіру і Далекого Сходу були козаки Єрмак, Дєжньов, брати Стадухіни, Москвітін, Хабаров та інші.

Але всі три гілки були єдині, закликаючи козаків «участвовать в борьбе с жидобольшевизмом», проти червоної Москви, проти соціалістичного ладу, проти колгоспів та більшовицького терору.

Ось із такими ідеологічними установками й опинився Козачий Стан на заключній стадії війни в Італії у передгір’ях Карнійських Альп з містами Толмеццо, Джемона і Озоппо.

Загальна чисельність табору на 27 квітня 1945 року становила 31 463 особи. Між ними 1575 офіцерів, 592 чиновники, 16 485 унтер­офіцерів і рядових, 6304 нестройових (непридатних для служби за віком і станом здоров’я), 4222 жінки, 2094 дітей до 14 років і 358 підлітків віком від 14 до 17 років.

А вже 30 квітня було прийнято рішення про евакуацію стройовиків і біженців з Італії. Відхід почався в ніч з 2 на 3 травня, а під вечір 7 травня, подолавши високогірний альпійський перевал Плоукен­Пасс, останні козачі загони пересікли італійсько­австрійський кордон і зголосившись на капітуляцію Козачого Стану, розмістилися між містами Лієнц і Обердраубург в зоні 8-­ї англійської армії.

Спочатку британці прийняли козаків зовсім дружно – не як військовополонених. Їх поставили на англійське армійське забезпечення, дозволили досить вільне пересування. Більш­менш строго дотримувалася лише комендантська година. Обходження англійців було надзвичайно коректним, козачим офіцерам залишено особисту зброю, а для несення караулів на десять козаків надано по 1 гвинтівці з набоями. Козацтво губилося у здогадах, куди їх пошлють – на Близький Схід, у Африку, чи у тропіки на тихоокеанські острови воювати з японцями – і вже лаштувалося до нових походів.

446Але ніхто не знав, що їхня доля вирішена ще у лютому 1945 року на Ялтинській конференції. Уже через тиждень, 16 травня, поставлено вимогу здати  залишки зброї, а 28 травня усіх офіцерів та генералітет запрошено на зустріч з англійським головнокомандуючим фельдмаршалом Гарольдом Александером. Однак гостей чекав не фельдмаршал, а представники Смершу 3­го Українського фронту. Усе козаче керівництво разом із трупами кількох офіцерів, що тут  звели рахунки із життям, було передано радянським комітетчикам.

Масова депортація почалася 1 червня. Три англійські дивізії і дві бригади взялися за справу. Вони штурмували табір Козачого Стану, де 15 тисяч чоловіків, жінок і дітей влаштували величезне богослужіння під відкритим небом. Та ніхто їх не почув.

Генералів Петра Краснова, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Петра Краснова, Гельмута фон Паннвіца страчено. Усіх інших чекав архіпелаг ГУЛАГ.

Леонід БАГАЦЬКИЙ, спеціально для «КП»

Залишити відповідь