У 1954 році у СРСР помпезно відсвяткували 300-річчя Переяславської ради, яку радянська Москва вирішила трактувати, як акт «возз’єднання» України і Росії.
До святкування 300-річного ювілею Переяславської ради — зібрання козацької старшини під проводом гетьмана Богдана Хмельницького в січні 1654 року, після якого Гетьманщина перейшла під протекторат Московського царства, — керівництво радянської України готувалося заздалегідь.
У жовтні 1952-го до Кремля надійшла урядова записка з Києва. У ній Леонід Мельников, перший секретар ЦК КП (б) України, звертався до очільника СРСР Йосипа Сталіна: «У січні 1954 р. виповнюється 300 років із дня возз’єднання України з Росією. Просимо Вас, товаришу Сталін, дозволити нам широко відзначити цю найважливішу дату в історії українського народу».
З Москви відповіли не зразу. Сталін прохолодно ставився до України (тоді вона називалася УРСР), яка була окупована німцями під час Другої світової війни. У березні 1953-го вождя не стало, і в Кремлі запанувала невизначеність — вищі партійні бонзи почали боротися за місце керівника Союзу.
Однак у серпні 1953-го протокольна служба Центрального комітету Компартії Радянського Союзу (ЦК КПРС) — органу, який фактично керував країною, — зареєструвала записку. У ній заввідділом пропаганди Володимир Кружков підкреслював: «Із метою подальшого зміцнення дружби між російським і українським народами вважаємо доцільним відзначити цю знаменну дату».
На той час влада у СРСР зосередилася в руках Микити Хрущова, який очолив ЦК КПРС, і Георгія Маленкова на посту голови уряду.
Хрущов симпатизував Україні. Після Другої світової війни він керував Компартією УРСР, а в 1953-му посприяв, щоб це крісло дісталося Олексію Кириченку — він став першим етнічним українцем на цій посаді. За його очільництва кількість комуністів із представників титульної нації в Україні зросла до 60%.
Кириченко контролював і всю організаційну роботу обходин із нагоди 300-річчя «возз’єднання».
Саме це слово почали застосовувати вже в радянські часи, коли СРСР і Німеччина в 1939-му поділили Польщу. У ті часи його використовували в контексті «возз’єднання» західноукраїнського народу з великою батьківщиною. У 1954-му до нього вдалися вже як до визначення міжнаціональних відносин росіян і українців.
А от у царській Росії події 1654-го трактували інакше. У 1904 році з нагоди 250-річчя Переяславської найпопулярніший журнал імперії Нива написав: «8 січня 1654 року сталася знаменна для Росії подія: в цей день відбулося урочисте приєднання до неї української землі, яка жила досі самостійним життям».
Правильне тлумачення
Програмним твором для розуміння теми «возз’єднання» у СРСР стала двотомна епопея Натана Рибака Переяславська рада, яка вийшла в 1949—1953 роках.
Автор відверто підганяв давню історію під вимоги свого часу. Так, кримські татари, яких Москва під час Другої світової визнала народом-зрадником, у книзі зображені варварами. Натомість представники Московського царства — спасителями з месіанськими рисами.
Дослідник Микола Жарких нарахував у романі Рибака 850 головних і другорядних персонажів. Однак серед них немає жодного єврея. Крім того, в запалі конфлікту, що розігрався у Речі Посполитій, частиною якої була Україна в XVII столітті, цей народ дуже постраждав. А сам письменник народився в єврейській родині.
Але під час роботи Рибака над Переяславською радою в СРСР розгорнулася кампанія із боротьби з «космополітами» — тоді репресували сотні радянських євреїв, звинувачених у шпигунстві або в прихильності до західної культури.
Бажане Кремлю трактування історії оцінили гідно: Рибак отримав за епопею Сталінську премію.
Офіційне бачення події в Переяславі явила світові газета Правда. У номері за 12 січня 1954 року видання на двох розворотах опублікувало Тези про возз’єднання України і Росії. Зокрема, мова йшла про те, що «український народ, перебуваючи під загрозою знищення, постійно вів боротьбу проти гніту чужоземних поневолювачів за свою свободу та незалежність і водночас возз’єднання із Росією».
Преса відзначилася не тільки в ідеологічних питаннях. Травневий номер українського журналу Архітектура і будівництво за 1954 рік подавав результати конкурсу проектів тріумфальної арки, яку мали звести в Києві на честь «возз’єднання».
Журі розглянуло 257 пропозицій з усього Радянського Союзу. Першу і другу премії отримала група київських архітекторів і скульпторів, розділивши їх, цілком у дусі часу, зі своїми московськими колегами.
Арку планували звести на правому березі Дніпра від мосту Патона до вже неіснуючої Новонаводницької вулиці. Однак до реалізації проекту справа не дійшла — скульптурна композиція на ту ж тему з’явилася в українській столиці лише в 1982 році.
Свято не для всіх
Торжества з нагоди «возз’єднання» стали першими масштабними в історії СРСР. Уже пізніше були московські фестивалі молоді і студентів, олімпіада. Але навіть вони, судячи з кошторисів організаційних робіт, багато в чому програвали «воз’єднавчим» заходам, пік яких припав на травень 1954 року.
Тоді в Києві, Львові та Москві пройшли військові паради, а в усій країні — масові гуляння, що розтягнулися на півмісяця.
Газета Одеська правда писала про демонстрацію 23 травня 1954 року: «Із завзятими піснями йдуть школярі. Вони славлять рідну Комуністичну партію, дорогу батьківщину за щасливе дитинство. З трибун гаряче аплодують колективу мужніх радянських китобоїв. Вони несуть короткий, але виразний плакат: «У восьмому рейсі вбито 3 092 кита, вироблено 28 тис. т жиру».
Урядовий бомонд розважався на багатоденних прийомах, що проходили на Київській кіностудії. Десять днів гастролював в українській столиці московський Большой театр. Правда, доступ до високого мистецтва отримали не всі. З 20 тис. квитків за планом розподілу в каси надійшло трохи більше 2 тис. Решта розійшлися міністерствами і відомствами.
Влада не жаліла грошей: у розпорядженнях Ради міністрів УРСР про витрати на організаційні потреби фігурують величезні суми.
На харчування делегацій союзних республік пішло 273.877 руб. Щодня на одного гостя передбачалося по 100 руб. тоді, коли середня місячна зарплатня в Україні становила 70 руб., а селяни готівки за роботу не отримували в принципі.
Облаштування Київської кіностудії, де проходив прийом делегацій, — 618.460 руб. Подарунки — 2.356.520 руб. Медалі та значки — 157.488 руб. Транспортні витрати — 556.250 руб. Оформлення будівель — 70.000 руб. Інше — 109.975 руб.
Більше 1 млн руб. витратили на всілякі драпірування і костюми для незліченних статистів найрозкішнішого за всі радянські часи карнавалу.
В архіві серед безлічі рахунків на святкування є коротка записка, адресована голові Держплану УРСР Олексію Селіванову: «Для проведення заходів із відзначення 300-річчя возз’єднання Росії та України необхідні діаманти в кількості 39 штук. Прошу терміново оформити необхідні документи на придбання діамантів вагою в 0,8 карата кожен. Зав. управління справами ради міністрів УРСР Михайло Векленко».
Коштовності потрібні були для виготовлення пам’ятних сувенірів високим гостям із республік Союзу. До речі, ті їхали не з порожніми руками — вони теж завалили український уряд подарунками. Там були і державні герби Росії(РРФСР) і УРСР із каменів-самоцвітів, що коштували 500 тис. руб., а різноманітний посуд і столові комплекти годі було й порахувати.
Тоді ж Україна отримала ще два «сувеніри» від Москви: в січні 1954-го місто Проскурів було перейменоване в Хмельницький, а в квітні Кремль передав УРСР півострів Крим.
Тим часом професор Юрій Шевельов, українсько-американський славіст, видав у Бостоні статтю Москва, Маросєйка. Автор називав культурні зв’язки між Україною і Росією «історією великої, ще не закінченої війни». Він писав: «Три страшних ворога українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини [Василь Кочубей — генеральний писар, який слав доноси царю Петру I на гетьмана Івана Мазепу].<…> Сьогодні вони панують, і вони урочисто відзначають ювілей Переяслава».
Інша «дружба народів»
Коли в Україні закінчувалися останні приготування до торжеств, у Степовому таборі біля селища Кенгір у Казахстані спалахнуло повстання в’язнів. Близько половини з них були українцями — майже 10 тис. осіб. Майже всі засуджені за політичними статтями.
В’язень Степлагу Артем Фельдман згадував: «Західні українці, яких було в таборі після війни більшість, користуючись тим, що їх не розуміли, не говорили російською, а тільки українською. Іноземці та жителі Середньої Азії, зовсім не знали російської мови, поступово навчалися української, вважаючи її російською».
Умови в Кенгірі були каторжними. Важка праця на каменоломнях чи на збагачувальному заводі, мізерне харчування, відсутність нормального медичного обслуговування прирікали в’язнів на вірну загибель. Охоронці зверталися до каторжан не по іменах, а по нашитим на робу номерах.
Олександр Солженіцин, сам колишній зек і автор багатотомного документального роману Архіпелаг ГУЛАГ, згадував про порядки, що панували в цьому місці: «От у Кенгірі, в облаштованій зоні, вдень, де ніякою втечею і не пахне, дівчина Ліда, західна українка, встигла між роботою випрати панчохи і повісила їх сушити на схилах передзонника. Приклався із вишки [охоронець] — і вбив її наповал».
Коли в лютому 1954-го охоронець убив в’язня, який відсидів дев’ять років і дев’ять місяців із 10-річного терміну, каторжани відмовилися виходити на роботу.
У відповідь табірне начальство перекинуло в Кенгір 600 кримінальних злочинців, сподіваючись, що вони, як це зазвичай і бувало, встановлять свою владу над політичними. Але більшість в’язнів у повсталому Кенгірі становили колишні вояки УПА і прибалти з числа так званих лісових братів. Тому зрештою скорилися не політичні, а кримінальники, які також приєдналися до повстання.
18 травня повсталі вигнали табірне керівництво й охорону і розвісили на простирадлах (аби було помітно здалеку) свої вимоги: переглянути справи, зняти номери з роб і грати з вікон бараків.
Протрималися кенгірці більше місяця. Але 26 червня влада пустила проти них танки й автоматників. За найскромнішими підрахунками, загинуло більше тисячі повсталих.
Проблемне возз’єднання
Гуляння із нагоди 300-річчя Переяславської ради вже давно відгули, а художники продовжували жити ювілеєм. У 1956 році в Києві обговорювали майбутній монумент на честь«возз’єднання» для містечка Переяслава-Хмельницького, де відбулася історична рада. Стенограма того засідання яскраво свідчить про те, як непросто було митцям подати дружбу народів в образах.
Пріоритетним на той момент вже вважався проект Василя Гнездилова — скульптура із двох жіночих фігур в українському і російському національних костюмах. Основне питання того засідання: чи повинні жінки тиснути один одному руки, або йти, у напівобіймах, як і пропонувала група авторів. Гнездилов обґрунтував свою ідею так: «Ми уособили дружбу народів двома фігурами жінок — умілих, сильних, здорових, які впевнено йдуть у майбутнє до побудови комунізму. Дуже складно поставити монумент, щоб він приріс до місця, зокрема, в Україні. Україна — суверенна держава. […] Ми робимо монумент возз’єднання чи об’єднання? Потиск рук не доводить возз’єднання, це може бути й об’єднання».
Скульптор Віктор Зарецький, один з авторів нереалізованого проекту тріумфальної арки, наполягав на рукостисканні, «яке пояснювало б єдність у віках». «Нам здається неправильним [напівобійми] — жест, яким Росія веде Україну, — переконував Зарецький. — Це викликає враження, що одна фігура тягне іншу, це суперечить рівності».
До того ж Зарецький наполягав, щоб російська жінка була з піднятою рукою: «Це жест, який кличе до комунізму».
Але найнесподіваніші критичні зауваження висловив Борис Приймак, головний архітектор Києва: «Немає відчуття, що „навіки разом“, а є таке відчуття, що разом йшли до місця, а коли дійшли, то на цьому заспокоїлися».
Примак також наполягав, аби жіночі фігури з тилу закривало хоча б якесь панно, аргументуючи це так: «Чому я повинен дивитися на все це». Архітектора обурювало те, що вигляд пам’ятника зі спини викликав еротичні асоціації.
Варіант групи Гнездилова таки переміг — саме цей пам’ятник відкрили в Переяславі-Хмельницькому через п’ять років. Він обійшовся державі у 96.563.000 руб.
Олег Шама
Цей матеріал опубліковано в № 20 журналу НВ від 6 червня 2019 року