Інструкції до дружби. Як 65 років тому в СРСР вирішили відсвяткувати «возз’єднання України з Росією» 

Відкриття монумента на честь 300-річчя «возз’єднання» України і Росії в Переяславі-Хмельницькому, 1961 рік

У 1954 році у СРСР помпезно відсвяткували 300-річчя Переяславської ради, яку радянська Москва вирішила трактувати, як акт «возз’єднання» України і Росії.

До святкування 300-річного ювілею Переяславської ради — зібрання козацької старшини під проводом гетьмана Богдана Хмельницького в січні 1654 року, після якого Гетьманщина перейшла під протекторат Московського царства, — керівництво радянської України готувалося заздалегідь.

У жовтні 1952-го до Кремля надійшла урядова записка з Києва. У ній Леонід Мельников, перший секретар ЦК КП (б) України, звертався до очільника СРСР Йосипа Сталіна: «У січні 1954 р. виповнюється 300 років із дня возз’єднання України з Росією. Просимо Вас, товаришу Сталін, дозволити нам широко відзначити цю найважливішу дату в історії українського народу».

З Москви відповіли не зразу. Сталін прохолодно ставився до України (тоді вона називалася УРСР), яка була окупована німцями під час Другої світової війни. У березні 1953-го вождя не стало, і в Кремлі запанувала невизначеність — вищі партійні бонзи почали боротися за місце керівника Союзу.

Однак у серпні 1953-го протокольна служба Центрального комітету Компартії Радянського Союзу (ЦК КПРС) — органу, який фактично керував країною, — зареєструвала записку. У ній заввідділом пропаганди Володимир Кружков підкреслював: «Із метою подальшого зміцнення дружби між російським і українським народами вважаємо доцільним відзначити цю знаменну дату».

На той час влада у СРСР зосередилася в руках Микити Хрущова, який очолив ЦК КПРС, і Георгія Маленкова на посту голови уряду.

Хрущов симпатизував Україні. Після Другої світової війни він керував Компартією УРСР, а в 1953-му посприяв, щоб це крісло дісталося Олексію Кириченку — він став першим етнічним українцем на цій посаді. За його очільництва кількість комуністів із представників титульної нації в Україні зросла до 60%.

Кириченко контролював і всю організаційну роботу обходин із нагоди 300-річчя «возз’єднання».

Саме це слово почали застосовувати вже в радянські часи, коли СРСР і Німеччина в 1939-му поділили Польщу. У ті часи його використовували в контексті «возз’єднання» західноукраїнського народу з великою батьківщиною. У 1954-му до нього вдалися вже як до визначення міжнаціональних відносин росіян і українців.

А от у царській Росії події 1654-го трактували інакше. У 1904 році з нагоди 250-річчя Переяславської найпопулярніший журнал імперії Нива написав: «8 січня 1654 року сталася знаменна для Росії подія: в цей день відбулося урочисте приєднання до неї української землі, яка жила досі самостійним життям».

Жителі прикордонних сіл Ворошиловградської (нині – Луганської) і Ростовської областей відзначають 300-річчя Переяславської ради, 12 січня 1954 року / Фото: ЦКФА імені Пшеничного

Правильне тлумачення

Програмним твором для розуміння теми «возз’єднання» у СРСР стала двотомна епопея Натана Рибака Переяславська рада, яка вийшла в 1949—1953 роках.

Автор відверто підганяв давню історію під вимоги свого часу. Так, кримські татари, яких Москва під час Другої світової визнала народом-зрадником, у книзі зображені варварами. Натомість представники Московського царства — спасителями з месіанськими рисами.

Дослідник Микола Жарких нарахував у романі Рибака 850 головних і другорядних персонажів. Однак серед них немає жодного єврея. Крім того, в запалі конфлікту, що розігрався у Речі Посполитій, частиною якої була Україна в XVII столітті, цей народ дуже постраждав. А сам письменник народився в єврейській родині.

Але під час роботи Рибака над Переяславською радою в СРСР розгорнулася кампанія із боротьби з «космополітами» — тоді репресували сотні радянських євреїв, звинувачених у шпигунстві або в прихильності до західної культури.

Бажане Кремлю трактування історії оцінили гідно: Рибак отримав за епопею Сталінську премію.

Офіційне бачення події в Переяславі явила світові газета Правда. У номері за 12 січня 1954 року видання на двох розворотах опублікувало Тези про возз’єднання України і Росії. Зокрема, мова йшла про те, що «український народ, перебуваючи під загрозою знищення, постійно вів боротьбу проти гніту чужоземних поневолювачів за свою свободу та незалежність і водночас возз’єднання із Росією».

Преса відзначилася не тільки в ідеологічних питаннях. Травневий номер українського журналу Архітектура і будівництво за 1954 рік подавав результати конкурсу проектів тріумфальної арки, яку мали звести в Києві на честь «возз’єднання».

Журі розглянуло 257 пропозицій з усього Радянського Союзу. Першу і другу премії отримала група київських архітекторів і скульпторів, розділивши їх, цілком у дусі часу, зі своїми московськими колегами.

Арку планували звести на правому березі Дніпра від мосту Патона до вже неіснуючої Новонаводницької вулиці. Однак до реалізації проекту справа не дійшла — скульптурна композиція на ту ж тему з’явилася в українській столиці лише в 1982 році.

Проекти тріумфальних арок на честь 300-річчя “возз’єднання”, які розділили перше і друге місця в конкурсі 1954 року. Зліва — робота київських архітекторів і скульпторів на чолі з Володимиром Заболотним. Праворуч — арка Колос із зіркою, заявлена їхніми московськими колегами під керівництвом Юрія Арндта / Фото: ЦКФА імені Пшеничного

Свято не для всіх

Торжества з нагоди «возз’єднання» стали першими масштабними в історії СРСР. Уже пізніше були московські фестивалі молоді і студентів, олімпіада. Але навіть вони, судячи з кошторисів організаційних робіт, багато в чому програвали «воз’єднавчим» заходам, пік яких припав на травень 1954 року.

Тоді в Києві, Львові та Москві пройшли військові паради, а в усій країні — масові гуляння, що розтягнулися на півмісяця.

Газета Одеська правда писала про демонстрацію 23 травня 1954 року: «Із завзятими піснями йдуть школярі. Вони славлять рідну Комуністичну партію, дорогу батьківщину за щасливе дитинство. З трибун гаряче аплодують колективу мужніх радянських китобоїв. Вони несуть короткий, але виразний плакат: «У восьмому рейсі вбито 3 092 кита, вироблено 28 тис. т жиру».

Урядовий бомонд розважався на багатоденних прийомах, що проходили на Київській кіностудії. Десять днів гастролював в українській столиці московський Большой театр. Правда, доступ до високого мистецтва отримали не всі. З 20 тис. квитків за планом розподілу в каси надійшло трохи більше 2 тис. Решта розійшлися міністерствами і відомствами.

Влада не жаліла грошей: у розпорядженнях Ради міністрів УРСР про витрати на організаційні потреби фігурують величезні суми.

Зустріч гостей із Канади в київському аеропорту. У делегації — українці, які були членами компартії Канади і народилися вже в еміграції / Фото: ЦКФА імені Пшеничного

На харчування делегацій союзних республік пішло 273.877 руб. Щодня на одного гостя передбачалося по 100 руб. тоді, коли середня місячна зарплатня в Україні становила 70 руб., а селяни готівки за роботу не отримували в принципі.

Облаштування Київської кіностудії, де проходив прийом делегацій, — 618.460 руб. Подарунки — 2.356.520 руб. Медалі та значки — 157.488 руб. Транспортні витрати — 556.250 руб. Оформлення будівель — 70.000 руб. Інше — 109.975 руб.

Більше 1 млн руб. витратили на всілякі драпірування і костюми для незліченних статистів найрозкішнішого за всі радянські часи карнавалу.

В архіві серед безлічі рахунків на святкування є коротка записка, адресована голові Держплану УРСР Олексію Селіванову: «Для проведення заходів із відзначення 300-річчя возз’єднання Росії та України необхідні діаманти в кількості 39 штук. Прошу терміново оформити необхідні документи на придбання діамантів вагою в 0,8 карата кожен. Зав. управління справами ради міністрів УРСР Михайло Векленко».

Коштовності потрібні були для виготовлення пам’ятних сувенірів високим гостям із республік Союзу. До речі, ті їхали не з порожніми руками — вони теж завалили український уряд подарунками. Там були і державні герби Росії(РРФСР) і УРСР із каменів-самоцвітів, що коштували 500 тис. руб., а різноманітний посуд і столові комплекти годі було й порахувати.

Тоді ж Україна отримала ще два «сувеніри» від Москви: в січні 1954-го місто Проскурів було перейменоване в Хмельницький, а в квітні Кремль передав УРСР півострів Крим.

Тим часом професор Юрій Шевельов, українсько-американський славіст, видав у Бостоні статтю Москва, Маросєйка. Автор називав культурні зв’язки між Україною і Росією «історією великої, ще не закінченої війни». Він писав: «Три страшних ворога українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини [Василь Кочубей — генеральний писар, який слав доноси царю Петру I на гетьмана Івана Мазепу].<…> Сьогодні вони панують, і вони урочисто відзначають ювілей Переяслава».

Обходини з нагоди 300-річчя у Києві на Хрещатику, травень 1954 року / Фото: ЦКФА імені Пшеничного

Інша «дружба народів»

Коли в Україні закінчувалися останні приготування до торжеств, у Степовому таборі біля селища Кенгір у Казахстані спалахнуло повстання в’язнів. Близько половини з них були українцями — майже 10 тис. осіб. Майже всі засуджені за політичними статтями.

В’язень Степлагу Артем Фельдман згадував: «Західні українці, яких було в таборі після війни більшість, користуючись тим, що їх не розуміли, не говорили російською, а тільки українською. Іноземці та жителі Середньої Азії, зовсім не знали російської мови, поступово навчалися української, вважаючи її російською».

Умови в Кенгірі були каторжними. Важка праця на каменоломнях чи на збагачувальному заводі, мізерне харчування, відсутність нормального медичного обслуговування прирікали в’язнів на вірну загибель. Охоронці зверталися до каторжан не по іменах, а по нашитим на робу номерах.

Олександр Солженіцин, сам колишній зек і автор багатотомного документального роману Архіпелаг ГУЛАГ, згадував про порядки, що панували в цьому місці: «От у Кенгірі, в облаштованій зоні, вдень, де ніякою втечею і не пахне, дівчина Ліда, західна українка, встигла між роботою випрати панчохи і повісила їх сушити на схилах передзонника. Приклався із вишки [охоронець] — і вбив її наповал».

Коли в лютому 1954-го охоронець убив в’язня, який відсидів дев’ять років і дев’ять місяців із 10-річного терміну, каторжани відмовилися виходити на роботу.

У відповідь табірне начальство перекинуло в Кенгір 600 кримінальних злочинців, сподіваючись, що вони, як це зазвичай і бувало, встановлять свою владу над політичними. Але більшість в’язнів у повсталому Кенгірі становили колишні вояки УПА і прибалти з числа так званих лісових братів. Тому зрештою скорилися не політичні, а кримінальники, які також приєдналися до повстання.

18 травня повсталі вигнали табірне керівництво й охорону і розвісили на простирадлах (аби було помітно здалеку) свої вимоги: переглянути справи, зняти номери з роб і грати з вікон бараків.

Протрималися кенгірці більше місяця. Але 26 червня влада пустила проти них танки й автоматників. За найскромнішими підрахунками, загинуло більше тисячі повсталих.

Жителі Кагановичівського району Одеси під час демонстрації несуть фігури головних учасників Переяславської ради — Богдана Хмельницького і російського посла Бутурліна, травень 1954 року / Фото: ЦКФА імені Пшеничного

Проблемне возз’єднання

Гуляння із нагоди 300-річчя Переяславської ради вже давно відгули, а художники продовжували жити ювілеєм. У 1956 році в Києві обговорювали майбутній монумент на честь«возз’єднання» для містечка Переяслава-Хмельницького, де відбулася історична рада. Стенограма того засідання яскраво свідчить про те, як непросто було митцям подати дружбу народів в образах.

Пріоритетним на той момент вже вважався проект Василя Гнездилова — скульптура із двох жіночих фігур в українському і російському національних костюмах. Основне питання того засідання: чи повинні жінки тиснути один одному руки, або йти, у напівобіймах, як і пропонувала група авторів. Гнездилов обґрунтував свою ідею так: «Ми уособили дружбу народів двома фігурами жінок — умілих, сильних, здорових, які впевнено йдуть у майбутнє до побудови комунізму. Дуже складно поставити монумент, щоб він приріс до місця, зокрема, в Україні. Україна — суверенна держава. […] Ми робимо монумент возз’єднання чи об’єднання? Потиск рук не доводить возз’єднання, це може бути й об’єднання».

Малюнок українського художника-емігранта Едварда Козака як реакція на приєднання Криму до України. На таці у більшовика — пляшка з горілкою Кримська, Детройт, 1955 рік / Фото: ЦКФА імені Пшеничного

Скульптор Віктор Зарецький, один з авторів нереалізованого проекту тріумфальної арки, наполягав на рукостисканні, «яке пояснювало б єдність у віках». «Нам здається неправильним [напівобійми] — жест, яким Росія веде Україну, — переконував Зарецький. — Це викликає враження, що одна фігура тягне іншу, це суперечить рівності».

До того ж Зарецький наполягав, щоб російська жінка була з піднятою рукою: «Це жест, який кличе до комунізму».

Але найнесподіваніші критичні зауваження висловив Борис Приймак, головний архітектор Києва: «Немає відчуття, що „навіки разом“, а є таке відчуття, що разом йшли до місця, а коли дійшли, то на цьому заспокоїлися».

Примак також наполягав, аби жіночі фігури з тилу закривало хоча б якесь панно, аргументуючи це так: «Чому я повинен дивитися на все це». Архітектора обурювало те, що вигляд пам’ятника зі спини викликав еротичні асоціації.

Варіант групи Гнездилова таки переміг — саме цей пам’ятник відкрили в Переяславі-Хмельницькому через п’ять років. Він обійшовся державі у 96.563.000 руб.

Олег Шама

Цей матеріал опубліковано в № 20 журналу НВ від 6 червня 2019 року

і

цікаве