Андрій Піонтковський: Прийдешня катастрофа. Останнє попередження

Ситуація зношеності вождя і, як наслідок, його нездатності виконувати ряд базових функцій – нерідке явище для авторитарних режимів.

I

Путінський міф, зліплений у телевізійній пробірці кривавої восени 1999 року цинічними жерцями, кілька разів модифікувався, перезавантажувався, пройшов в 2014 році шокову терапію під креативним брендом “кримнаш”, яка дала омолоджуючий ефект.

Але на двадцятому році його безроздільного володіння думкою народним неминуче все-таки відбулося. Cоломінка “пенсійної реформи” переламала хребет верблюда, і в Кремлі вже нічого не cмогут з цим вдіяти. Смерть путінського міфу – найважливіше за своїми наслідками подія в Росії після його створення.

Так, фізична особа, про яку йдеться, ще захоплено ганяє гумку по Червоній площі, пірнає на дно морське, загрожує Заходу 27 махами, катається на триколісному мотоциклетці, зустрічається з співробітниками ФСО, рядженими під народ, але міф про героїчне правителя, заступнику народному , помер. Смерть путінського міфу зовсім не означає, що завтра сотні тисяч людей вийдуть на вулиці, вимагаючи зняти Володимира Путіна або змінити режим. Але вона означає, що ніхто ніколи не вийде за своєю ініціативою ні на захист Путіна, ні на захист режиму.

Поки що зростає загальне невдоволення, нудота буття НЕ вилилися в відчутні протестні дії, у правлячого угруповання є ще можливості спробувати знову зацементувати ситуацію. Вона просто зобов’язана зробити свій перший хід у операції “Транзит-2019”. Носій міфу виконував для російської еліти сакральну функцію оберега.

Він був єдиним інтерфейсом влади в спілкуванні з чужим їй народом. Путіна з його вдало знайденим чином “сина народу з пітерської підворіття” піпл 20 років більш-менш хавал. Тепер же такого оберега у клептократів немає. На думці народному Путін стає частиною ворожої влади. Цю зростаючу ментальну прірву між народом і владою треба не колись в 2024-му, а тут і зараз оперативно заповнювати як тілами призначених ворогів народу, так і новими сильнодіючими міфологемами. В цьому і полягає протікає на наших очах верхівковий “Транзит-2019”.

II

Ситуація зношеності вождя і, як наслідок, його нездатності виконувати ряд базових функцій – нерідке явище для авторитарних режимів. Нам, колишнім радянським людям, пам’ятна класична формула транзиту номенклатурної влади:

“Виявився наш батько не батьком, а сукою”. Вважаю, що цією формулою із задоволенням скористалися б сьогодні більшість правлячих клептократів, незадоволених і рейдерськими наїздами силовиків, і загрозою втрати свого стилю солодкого життя найбагатших людей Заходу. Але, на відміну від спартанських за сучасними мірками радянських часів, профілактичне “осучіваніе” батька призвело б сьогодні не просто до розстановки в іншому порядку на трибуні Мавзолею чоловіків в казенних пижикових шапках, а до силового перерозподілу трильйонів власності, записаних на вождя і його найближче оточення . Тому і не могла не сформуватися на зяючою вершині російської влади мобілізаційна партія, що стала ключовим гравцем “Транзиту-2019”.

Обчислену мною на кінчику пера партію імперського реваншу вперше виразно й зримо в живих персонажів представив Олексій Венедиктов у своєму донесенні з бенкетів всеблагих від 20 квітня 2019 року: “Всередині путінської бюрократії оформляється і міцніє політична партія, у якої є бачення сьогоднішнього дня і майбутнього Росії. Я її називаю мобілізаційна партія. Такі собі Побєдоносцева. Вона організаційно оформляється і міцніє, і ми бачимо, як викидаються протуберанці її рішень і дій. Мені очевидно, що на чолі цієї політичної партії або її організаційного крила варто секретар Радбезу Микола Платонович Патрушев . У цю партію входять Ігор Іванович Сечин , Юрій Валентинович Ковальчук , Сергій Борисович Іванов . І її бойовим крилом є Пригожин Євген Вікторович . І природно, що Володимир Володимирович Путін частково їй належить. Ця партія міцніє, тому що транзит турбулентен. Вона стає провідною, і всі ці силові історії зі справою Калві, Абизова, Інгушетією, “Новим величчю” – продукт саме цієї партії.

Але не всі силовики входять в цю політичну партію. І не всі, хто в цій політичній партії, – силовики. Тому точніше назвати її мобілізаційної та чесно сказати, що на чолі її стоять Патрушев і Ковальчук. Операторами цієї політичної партії частково виступають ЛДПР і КПРФ. Мета її благородні. Мобілізаційна партія бачить величезну могутню реваншистську радянську країну, яка півсвіту контролює. А решта півсвіту її бояться. Ось, власне кажучи, її бачення. Ось на це вона і мобілізує.

На цьому тижні був так званий науково-експертна рада при Раді Безпеки Росії. І там виступав Патрушев, він вимовив кілька чудових фраз (які передали російські агентства ТАСС і Інтерфакс) про те, що США є загрозою самому існуванню всієї земної кулі. Через 15 хвилин надійшло повідомлення від тих же ТАСС і Інтерфаксу, що це повідомлення було передано помилково. Так, так, і не треба на мене так дивитися … “

В тему: Чекістський Гондурас: читаючи доповідь прокурора Мюллера

Надзвичайно ємна депеша Венедиктова насичена живою достовірною інформацією про поведінку конкретних персонажів, їхні стосунки, атмосфері в путінському бункері. Коли “бригада” стикається з критичною ситуацією в умовах зростаючої невизначеності, життя висуває неформальних лідерів, які беруть на себе ініціативу і формують стратегію поведінки. У путінському розширеному Політбюро такими виявилися Патрушев і Ковальчук. Саме в такому порядку. А чи не Начальник, про який чудово сказано: “Частково належить”.

На мій погляд, авантюристичний, на межі клінічного божевілля проект підкорення Росією половини світу і залякування залишилася половини розробляється під начальника. Начальник цей план, природно, схвалює. Ще б пак, це його рідний Путінський План Перемоги в Четвертій світовій війні як реваншу за поразку в Третьою (холодної), про який я детально доповідаю своїм читачам ось уже п’ять років.

Але душею і драйвером практичної реалізації цього задуму заслужено стала інша людина – генерал армії Микола Платонович Патрушев. Себе він бачить при Путіні в Четвертій світовій війні військовим чекістських диктатором. В цьому і полягає секрет часткової належності Путіна мобілізаційної партії: він ще намагається хоч ненадовго зберегти можливість маневрування між різними кланами клептократії, розуміючи, що, давши останню відмашку на жорсткі репресії, стане інструментом в руках одного клану. Або, може бути, намагався 20 квітня, але вже не намагається сьогодні, 14 серпня.

Мобілізаційна партія не потребує більше в Путіні як в інтерфейсі при спілкуванні з народом. Він потрібен цієї партії як формальний носій вищої цивільної та військової влади. Інтерфейсом стануть жорсткі репресії і тотальна зачистка будь-яку опозицію, а їх обґрунтуванням у умах і серцях глибинного народу, стане, як вважає ця партія, історична перемога над Заходом, яка надихне імперські “еліти” і втихомирити засумніватися було маси.

III

Вожді мобілізаційної партії Патрушев, Ковальчук, Сечин, Іванов і не частково, а вже, мабуть, повністю належить їй Путін не збираються ні вмирати, ні відмовлятися від скромного чарівності життя доларових мультимиллиардеров, ні знищувати західну цивілізацію. Вони хочуть свята – радісного торжества над переможеним і приниженим Заходом – і гарантій свого подальшого політичного безсмертя на чолі запанувала над Заходом Росії.

Для цього у Путіна є своя секретна зброя. Ні, це не ракетні страшилки з мультиків, які він демонстрував в посланні Федеральним зборам і вибух однієї з яких привів до малої радіаційної катастрофи в Архангельській області. Подібних страшилок у Заходу не менш, і знаходяться вони в більшій ступені бойової готовності. Унікальне диво-зброю Патрушева – Путіна – ядерний шантаж, яким вони займаються, починаючи з анексії Криму, настирливо декларована ними готовність першими застосувати ядерну зброю, абсолютна зневага до цінності людських життів, яке вони не раз демонстрували.

Вони переконані: досить вплутатися в регіональне або навіть локальне військове зіткнення з Заходом і виграти лише один психологічний поєдинок (за умовну Нарву, яка сама по собі їм зовсім не потрібна), як, злякавшись їх ядерного шантажу або тим більше їх ядерного удару по одному європейському місту, Захід диригент, відмовиться від гарантій безпеки по 5-й статті Статуту НАТО і капітулює назавжди. Відмова битися за умовну Нарву означатиме кінець НАТО, кінець США як світової держави, догляд Заходу зі світової історії. Генерал Валерій Герасимов називає це деескалації через ядерну ескалацію.

Путінський План Перемоги задуманий тими ж людьми, що і операція “Наступник-99”. Згадайте схопленого за руку організатора “рязанських навчань”, моложавого директора ФСБ Патрушева.Тільки на цей раз терористи беруть в заручники вже не тільки населення Росії, а всю земну кулю.Протягом п’яти років Путінський План Перемоги був стратегічним горизонтом російської зовнішньої політики, він розгортався неквапливо і послідовно в рамках інформаційної та психологічної підготовки як населення Росії, так і світової громадської думки.

Смерть путінського міфу різко змінила тимчасові параметри плану. Центральної для Путіна і його бригади стала задача політичного (та й фізичного) виживання. Їм треба терміново екранувати себе як від наростаючого гніву пригнічених своїм животінням мас, так і від можливих палацових змов. У цих умовах ППП набуває для пануючої верхівки надцінність як інструмент радикального і довгострокового вирішення внутрішньополітичних проблем і зі стратегічної площини переходить у площину оперативного планування.

Останнім часом рівень тривоги в депешах наших кротів на бенкетах всеблагих взагалі різко виріс.Вони як би поспішають попередити про майбутню катастрофу. Ось, наприклад, чудова замальовка геополітичних і навіть езотеричних настроїв вождів мобілізаційної партії від Валерія Солов’я:

“Якщо раніше ми дивилися гадательно, як крізь закопчене скло, то зараз все ясно і прозоро. Я, на жаль, скажу, що ми готуємося до масштабного конфлікту. Ми хотіли б, щоб він був швидкоплинним, але готуємося, як видно, до масштабного. По-моєму, це очевидно. Стратегічна лінія, яка обрана, є предметом особистого переконання групи людей, які визначають російську політику, а не одного Володимира Володимировича. це предмет їх особистого переконання, навіть, якщо хочете, віри.

Вони впевнені, що дотримання цієї лінії призведе Росію і їх особисто до успіху, вони в цьому не сумніваються. В рамках їх картини світу це глобальна гра, глобальна ставка. Росія зараз отримала унікальний шанс взяти реванш за загибель Радянського Союзу. Тобто можна переграти історію, причому одним кидком кісток, розумієте?

Економікоцентрічний, гедонистской і морально нестійкий Захід диригент і відступить перед обличчям непохитною російської рішучості, цілі Росії будуть досягнуті малою ціною. Це колосальний спокуса. У групи еліти, яка приймає рішення, є групове внутрішнє переконання, що на неї покладено найвища місія, причому містичного релігійного спрямування, так, переграти світову історію, і вона цієї місії слід. У цьому сенсі вона дуже логічно, дуже послідовно і цілеспрямовано рухається до своєї мети, поки не натрапить на нездоланні перешкоди “.

Різке демонстративне підвищення рівня конфлікту з Заходом дозволить виправдати військової обстановкою будь репресивні заходи проти “націонал-зрадників” і викинути за борт остогидлі їм самим брязкальця імітаційної демократії. Крім того, вони зрозуміли, що остаточне вирішення українського питання в дусі російського імперського свідомості неможливо без радикального вирішення проблеми Заходу. Так, Захід ніколи не буде воювати на стороні України.

Про це президент США і генеральний секретар НАТО завбачливо заявили в перший же день російської агресії. Але Захід буде допомагати Україні, в тому числі і військовими поставками, і в разі ескалації російської агресії різко посилить антикремлівські санкції.

Підкорення України неможливо сьогодні без капітуляції Заходу в цілому. У Кремлі і Міноборони розрахували, що Росії треба вступити в пряме військове зіткнення з НАТО в країнах Балтії (що неможливо в Україні), а потім, підвищуючи ставки, примусити ядерним шантажем Захід капітулювати. І справа не тільки в Україні, цій перлині російської “імперської корони”.

Рахунки Кремля до Заходу набагато масштабніше і болісніше, ніж поразка в Третій світовій війні.Захід століттями був екзистенційним викликом і загрозою правителям Росії самим фактом свого існування як можливої ​​історичної альтернативи. Шанс принизити Захід одним зіткненням воль, показавши його розгубленість, нерішучість і безпорадність, незважаючи на всі його колосальне економічне, технологічне і військову перевагу, настільки привабливий і обіцяє такі запаморочливі дивіденди, що Побєдоносцева не зможуть уникнути спокуси.

Демонстративний прояв силовиками садистською жорстокістю 27 липня, 3 і 10 серпня в Москві свідчить, що мобілізаційна партія на чолі з Патрушевим нав’язала всьому корпусу влади свою програму і приступає до її реалізації. Вона не має наміру чекати, поки різнопланові соціальні і політичні конфлікти охоплять всю країну. Мирна антикримінальна революція повинна бути задушена в колисці.

Шанс принизити Захід одним зіткненням воль, показавши його розгубленість, нерішучість і безпорадність, незважаючи на всі його колосальне економічне, технологічне і військову перевагу, настільки привабливий і обіцяє такі запаморочливі дивіденди, що Побєдоносцева не зможуть уникнути спокуси

Присутній і важливий зовнішній фактор, що змушує угруповання Патрушева – Путіна не затягувати з переходом до відвертої диктатури і різкої ескалації військового протистояння із Заходом. Тільки президент CША може віддати наказ про використання американської військової сили для відбиття агресії проти країни, що входить в НАТО. І ні Конгрес, ні адміністрація, ні істеблішмент в цілому не зможуть змусити його діяти, якщо він з якихось причин вважатиме за краще не діяти.

Ну, може бути, потім його підданий імпічменту за невиконання службових обов’язків, але пара країн НАТО до цього часу вже буде окупована. Військова підтримка Заходу в відображенні можливої ​​російської агресії гарантується з 2003 року державам Балтії де-факто однією людиною.Колись його звали Джордж Буш, потім Барак Обама. Сьогодні його звуть Дональд Трамп, і ось уже більше двох років він робить все, щоб довіра до цієї гарантії підірвати. Як діючий президент він ні разу не видавив з себе слів про свою прихильність 5-й статті статуту НАТО. В Європі зрозуміли, що при такому президенті США ніяких американських гарантій безпеки не існує, а в Москві переконалися, що більш зручного для них людини в Білому домі на випадок походу “ввічливих зелених чоловічків” в Балтію не буде ніколи.

В тему: Друга Чеченська: війна для Путіна

IV

Все частіше в телеящику з’являється Микола Платонович Патрушев. Він мій старий клієнт, хоча, швидше за все, не підозрює про моє існування. Але двічі (в 2009 і в 2014 роках) мені вдавалося зупинити його хоча б на формальному доктринальному рівні. Патрушев вже більше 10 років наполегливо домагається внесення до Військової доктрини Росії положення про готовність країни першої застосувати ядерну зброю в локальному (!) Конфлікті. Це цікава історія , яка підтверджує, що саме президент Російської федерації волейболу невтомно розробляв План Перемоги над ненависним Заходом ще з 2009 року.

Десятки тисяч молодих людей, не дивлячись на побиття і арешти, виходять сьогодні на демонстрації протесту на вулиці російських міст. Вони швидко дорослішають і вже розуміють, що мова йде про щось набагато більш серйозне, ніж вибори в Мосміськдуму. Але вони ще не здогадуються, що своєю самовідданістю вони намагаються не тільки врятувати свою країну, але і запобігти глобальній катастрофі.

Після того як пацієнти, які згуртувалися в мобілізаційну партію, остаточно розберуться із ситуацією, відключать в країні інтернет, введуть надзвичайний стан, проведуть масові арешти, у нас і у світу в цілому залишиться дуже мало хороших ходів. Щоб успішно протистояти смертельній небезпеці, треба перш за все відкрито назвати її вголос: Патрушев, Путін, Ковальчук, Сечин, Іванов, ми знаємо, що ви готуєте для країни і світу.

Чому ж про мобілізаційну партії і її задумах планетарного масштабу говорять тільки три людини: Венедиктов, Соловей і ваш покірний слуга ?! Венедиктов і Соловей незалежно один від одного протокольно точно виклали те, що особисто чули в ближньому колі вищих керівників російської держави. Послання Венедиктова і Солов’я не почули. Слова вождів мобілізаційної партії, дослівно процитовані їх співрозмовниками, загубилися в білому шумі шаленого гамору божевільних ток-шоу. У мене враження, що я єдиний, хто продовжує коментувати ці слова і звертати на них увагу думаючих людей в Росії.

* * *

І було ще свідоцтво третього співрозмовника . Найкоротша.

– Володимире Володимировичу, ви розумієте, що ми наблизилися до війни?

– Так. І ми в ній переможемо.

Андрій Піонтковський, політичний експерт; опубліковано у виданні Радіо Свобода

і

цікаве