Троцький та Винниченко: степові деміурги революцій у 1920 році


Лев Троцький та Володимир Винниченко – дві постаті, що відігравали провідні ролі у фатальних подіях 1917-1920 років, були не лише політичними опонентами, а й однолітками та земляками по степовій Херсонщині. Чи мав фактор земляцтва деміургів української та російської революцій вплив на долю України, що вивільнялася тоді з руїн Російської імперії?

У 1879 та 1880 рр. на Херсонщині (Херсонської губернії) народилися деміурги епохи революцій 1917 року – Лев Троцький та Володимир Винниченко. Нині це терени Центральної України, Кіровоградська область. Обидва із захопленням згадували про ландшафти, які їх оточували. Наприклад, Володимир Винниченко писав: «Ви уявіть собі я народився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там перш за все немає хапливості… І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба. Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами… В тих степах виробилася кров і душа моя».

Троцький спогадів про степ не залишив. Його тягнуло не в українські степи, які за влучними словами іще одного їхнього земляка Юрія Яновського «пахли Техасом», а в міста. Найбільше враження на нього справив Єлисаветград: «Ни одна из столиц мира – ни Париж, ни Нью-Йорк – не произвела на меня впоследствии такого впечатления, как Елизаветград (правильно Єлисаветград. – Авт.), с его тротуарами, зелеными крышами, балконами, магазинами и красными шарами на ниточках. В течение нескольких часов я широко раскрытыми глазами глядел в лицо цивилизации».

Відомо, що Лев Троцький потрапив до Єлисавета (Єлисаветграда) Бобринецьким шляхом, куди приїхав разом з батьком для торгівлі. Володимир Винниченко, який у дитинстві нагадував свого літературного Федька-Халамидника, мешкав поруч того самого Бобринецького шляху, тож, суто гіпотетично, їхні шляхи ще тоді могли перетнутися… Далі були буремні революційні університети: в’язниці, заслання, переслідування… Неспокійний 1917 р. Л. Троцький та В. Винниченко зустріли як деміурги революцій: російської та української. У грудні 1917 р. конфлікти двох революцій переросли у війну між Росією та Україною. Земляки-політики, які володіли літературним хистом, були причетними до документів урядів, до яких вони належали. Попри ідеологічні розбіжності їх єднала одна риса: вони звинувачували один одного в зраді революційних ідеалів. Долю рідної для них Херсонщини бачили в складі різних держав. Географія Троцького та його позиція під час переговорів у Бресті не узгоджувалася з географією Винниченка, яку той боронив ще в 1917 р. Актуальне та болюче нині питання «Чий Крим?» тоді формулювалося інакше: «Чий Донбас? Чий Київ? Чия Кубань? Приазов’я? Слобожанщина?» та їхня мала батьківщина – Херсонщина!

1918 та 1919 роки для Володимира Винниченка були короткими (у плані його політичної кар’єри). Успіхи були короткочасними, а перемоги змінювалися нищівними поразками. У той час, як Лев Троцький перетворювався на справжнього демона революції! Однак наприкінці 1919 року земляки-політики, здається, знайшли формулу, яка усувала конфлікт російської та української революцій: незалежна радянська Україна! Щоденник Володимира Винниченка, у якому він, до дискредитуючих його особистість нюансів, але чесний сам із собою фіксує надію автора, що ставлення більшовиків до України суттєво змінилося. Ось, наприклад, запис від 12 грудня 1919 р: «Відомо, що Троцький видав наказ до Червоної армії, яка оперує на Україні, в якому говориться, що червоні війська ідуть не завоювати Україну, а визволяти. І коли денікінські банди буде розбито, тоді українське робітництво й селянство самі вирішать, в яких відносинах бути Україні з Росією. І кінчає: Хай живе незалежна Совєтська Україна!». Отже, все показує, що ніби має бути на Україні інший курс більшовиків.

Станіслав Кульчицький – відомий дослідник більшовизму на теренах України, зазначив, що ця резолюція ввела в оману такого досвідченого політика, як Володимир Винниченко. Треба зазначити, що не тільки його, а й багатьох українських повстанських ватажків, які повірили більшовикам. Серед них А. Гулий-Гуленко та Ю. Божко – запеклі борці з більшовизмом у 1918 – 1919 роках. Крім повстанців, ціла впливова українська партія боротьбистів розпустилася та стала частиною КП(б)У. Заяви Льва Троцького ширилися тисячами листівок Україною. Під їх впливом Володимир Винниченко повертається з еміграції з твердими намірами розбудовувати незалежну радянську Україну. Його приїзд більшовики намагалися використати якнайкраще! Зокрема, газета «Червоне село» наголошувала: «Володимир Винниченко, уповноважений представник Радянської федерації у Відні… Перебування його зараз з нами, його участьу нашій боротьбі свідчить про те, що маси з нами”. Отже, під впливом заяв Льва Троцького відбулося повернення Володимира Винниченка в політику або його третє сходження на Голгофу, як він сам про це сказав. Щоб з’ясувати погляди більшовиків на майбутнє української держави, В. Винниченко намагався зустрітися з їхніми лідерами – В. Леніним, Л. Троцьким та І. Сталіним. До В. Леніна його не допустили, розмова з мовчазним І. Сталіним у потязі нічого не прояснила, а от спілкування з Л. Троцьким мало значно вагоміші наслідки для В. Винниченка. Ці зустрічі відбулися в червні 1920 р. Цікаво: чи знали ці деміурги революцій про своє земляцтво? Проте, напевно, у червні 1920 р. обом було не до сентиментів, тим більше, що демону революції Л. Троцькому ніколи не була властива людська романтика. Він надавав перевагу романтиці революційній! Розмови точилися значно серйозніші – про майбутнє радянської України!

Лев Троцький, як відомо, щоденників не вів, а в книзі його спогадів про цю зустріч немає жодної згадки. А от Володимир Винниченко ретельно занотовував деталі бесід із Л. Троцьким на сторінках свого щоденника. Перемовини проходили в Кремлі. Зустрічалися вони кілька разів. Зокрема, Володимир Винниченко зазначив, що Лев Троцький під час першої зустрічі повів себе достатньо віддалено, намагався відправити його до Петрограда для агітації робітників, що В. Винниченко розцінив як своєрідне заслання. Значно змістовнішою була зустріч 19 червня 1920 р., коли політики-земляки могли обговорити долю радянської України та роль Володимира Винниченка в її розбудові. Від Льва Троцького як надвпливового більшовика залежало дуже багато. Зустріч з Л. Троцьким 19 червня 1920 року остаточно переконала Володимира Винниченка у неможливості існування незалежної радянської України. Це була його принципова позиція в переговорах з більшовиками! Щоденник, який він вів, передав дух атмосфери тієї зустрічі:

«Тільки що мав розмову з Троцьким. Вона мені найкраще прояснила позицію РКП. Недурно казали, що він, живучи з військовими, набрався військового духу і говорить одверто і прямо те, що інші ховають під ласкавими фразами. Спочатку він докорив мені, що я не поїхав у Петроград, як ми умовились. Але тепер і не можна вже, бо треба їхати на Україну. Отже, мої портфелі мені забезпечуються: я буду військовим наркомом і членом воєнревсовета. На моє питання, які будуть мої функції й компетенції, він нічого не сказав, а ле заговорив про те, що такі й такі функції має той і той. Себто функцій у мене не буде ніяких. Я буду собі фігурувати. Далі, на моє питання, чи зформовані на Україні військові частини лишаються на Україні, чи пересилаються на інші фронти за межі України, він відповів, що буває і так, і так.

 

Значить, іменно пересилаються за межі, як мені тут і говорили. Мало того, щоб зарані попередити мене, щоб я не мріяв ні про яку українську армію він сказав, що формувань, частин уже є досить, нових формувань не треба; треба тільки поповняти кількість тих, що є. Значить, ті, що будуть притягнені мною, мають іти в руські частини й розтворятися там: Словом, ніякої української армії і ніяких можливостей і тенденцій її творити не дається. Рішуче й категорично… На тому ми й розсталися».

Під впливом цієї розмови В. Винниченко зробив висновок, що декларація земляка-політика таки ввела його в оману, ніякої незалежної України російські більшовики не збираються дозволяти, а розмови про зміни в національній політиці це «балачки й хороші слова, а суть інша. Ніяких змін у політиці партії не може бути». Інший впливовий більшовик Л. Камєнєв намагався переконати ще потрібного, як символ, більшовикам Володимира Винниченка, що, мовляв, розмова з Львом Троцьким – звичайне непорозуміння, а життя сильніше за теорії Троцького. Однак Винниченко вже прийняв рішення: «досить стати комуністом, щоб зробитися зрадником національного визволення!».

Ще до розмови з Л. Троцьким він чув від більшовиків, що ніякої України не було й немає; в Україні всі чудесно говорять по-російськи і все це українське питання – вигадка. Державний діяч Георгій Чичерін без усякої дипломатії заперечив право України на Донбас та Кубань! Володимир Винниченко зробив висновок: «Революція на Україні проводиться головним чином військом і тими партійними силами, які присилаються з Росії… Вся У.С.Р.Р. як окрема держава є фікція. Це треба сказати одверто і чесно, її «самостійність», «федеративність», «самостійна конституція» і т. п. існує тільки в офіційних заявах, нотах і деклараціях… Як це не прикро констатувати, але відношення соціалістичної Росії до соціалістичної Україні дуже нагадує відношення імперіалістичних держав до своїх колоній, а правительство фіктивної робітничо-селянської держави – фіктивним, з більшим правом його можна назвати «колегіальним намісництвом в колонії», або «Тимчасовою комісією Р.С.Ф. С. Р для повільної безшумної ліквідації української державності», аніж Урядом».

Щоправда, перемовини з більшовиками ще тривали: Володимир Винниченко вимагав впливових посад, щоб реалізувати свої плани розбудови України як радянської держави. Висував свою головну вимогу – не залежний від Росії статус радянської України! Вимагав ввести його до складу Політбюро ЦК КП(б)У, бо, на думку В. Винниченка, тільки це давало можливість впливати на події. Більшовики сприймали його наміри як кар’єристські. «Вы хатітє власть?» – з сарказмом запитав його головний «українець» болгарин Християн Раковський, який очолював РНК УСРР – вищий орган влади. Проте, здається, що Володимир Винниченко був щирим, коли писав, що портфелі його цікавили менше, ніж незалежний статус радянської України! Зокрема, він відмовився від пропозицій Льва Троцького отримати впливову посаду наркома військових та закордонних справ і навіть члена Реввійськради, коли Л. Троцький рішуче зазначив, що ніякої незалежної української політики та війська не може бути. А переговори стосовно його членства в Політбюро ЦК КП(б)У завершилися відмовою більшовиків. Це й призвело до цілковитого розриву «усяких подальших відносин».

У вересні 1920 р. з великими труднощами Володимиру Винниченку вдалося покинути Москву. Під час перебування в Україні, розуміючи, що з еміграції дороги додому більше немає, він захопив із собою грудку української землі. Цей оберег В. Винниченко тримав у гаманці та зберігав до кінця життя. Нині він є складовою частиною «кімнати Винниченка» в обласному краєзнавчому музеї Кропивницького, яку привіз Володимир Панченко. Уже за кордоном В. Винниченко піддав критиці політику більшовиків в Україні. За це 5-й Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувся в лютому-березні 1921 р., оголосив Винниченка «ворогом народу та поза законом». До речі, це його тільки потішило, бо було своєрідним визнанням заслуг у боротьбі з російським більшовизмом на захист української державності. Він із властивою йому іронією писав: «Недавно я довідався про таку річ: П’ятий з’їзд Рад робітничих та Селянських депутатів оголосив мене «поза законом»… Сим заявляю, що дійсно, я – щирий ворог сеї банди, яка сміє називати себе представниками народу… Охоче, всією душею стаю поза його законом. І не тільки поза, але й проти, як усі роки стояв проти закону всякої реакції».

А з Львом Троцьким Володимир Винниченко більше не бачився. Проте в еміграції їхні політичні погляди знову збіглися по двох питаннях: боротьбою зі сталінізмом та ідеєю розбудови незалежної радянської України. Наприкінці життя Л. Троцький став поборником незалежної радянської України, можливо, згадував й бесіди з В. Винниченком у 1920 р. Однак тепер обидва революційних деміурги були далеко як від України, так і від реалізації своїх політичних проєктів. Володимир Винниченко у Франції поринув у літературно-наукову роботу, а гострий публіцистичний стиль Льва Троцького обірвав удар важкого сталінського льодоруба в 1940 р. Саме в далекій Мексиці він усвідомив значення слів старого ребе: «Революції роблять Троцькі, а страждають Бронштейни».

Винниченко ж пережив свого земляка на 11 років і встиг написати «Слово за тобою, Сталіне!». Сталін не відповів… Усіх трьох розсудила історія: Україна перестала бути радянською і лише тоді стала незалежною.

Юрій МИТРОФАНЕНКО, кандидат історичних наук, мандрівний історик, лауреат обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова
http://www.vechirka.com.ua/trockii-ta-vinnichenko-stepov-dem-urgi-revolyuc-i-u-1920-roc

і

цікаве