В очікуванні ескалації

Фото: AFP/EAST NEWS
Які чинники впливають на ймовірність нового російського військового втручання в Україні

Перестороги щодо  вірогідності агресії Росії проти України можна почути від широкого спектру суб’єктів: від окремих фахівців, політичних діячів, груп експертів, “інсайдерів”, до звичайних коментаторів і пересічних “заклопотаних” громадян. Дуже великим є й діапазон оцінок вірогідності початку широкомасштабної агресії Росії проти України: від “якась дурниця”, “10% у середньостроковій перспективі”, “дуже вірогідно восени цього року” до “однозначно відбудеться з початком навчань Кавказ-2020”.

 

У багатьох оцінках ідеться про вірогідність прямої широкомасштабної агресії Росії проти України. Чому саме про це і саме зараз, коли в рукаві російської верхівки було і є багато інших козирів – тобто не менш руйнівних способів приборкання Незалежної? Навряд чи такі оцінки з’явилися б самі собою, якщо б Росія не давала для цього приводів:

 

  • Навіть якщо нічого не планується, – але звикнувши до пристрасті Кремля до операцій інформаційного прикриття, – надто тривожними конституційні зміни в РФ, звучать заяви кремлівського “небожителя” про територіальну заборгованість пострадянських країн, виправдання російського політичного бомонду:
  •  На кордоні з Україною створене потужне наступальне угруповання військ. Якщо 87-тисячного угруповання, на думку окремих експертів, недостатньо для створення переваги в силах 3 : 1, то це можна виправити двома-трьома ракетно-авіаційними ударами. Якщо окремих фахівців засмучує відсутність певної, зокрема військово-медичної, інфраструктури, потрібної для широкомасштабних військових дій, то під час оголошених нещодавно військових зборів (у яких, за відсутності визначених кінцевих термінів, багато хто побачив приховану форму масової мобілізації) цей недолік можна легко усунути навіть в умовах “ковідної кризи”. Решта ж інфраструктури (командна, матеріально-технічна), що потрібна для дій наступального угруповання, створена і постійно вдосконалюється на базі “донбаських” корпусів (не на власній же території російські війська готуються вести бойові дії).
  • Створення і постійне зміцнення потужного угруповання у Криму, яке багатьма розглядається як серйозний загрозливий чинник, особливо на випадок спроби розв’язання в силовий спосіб “водної”проблеми на півострові, що наразі проявилася в повний зріст і буде загострюватися.
  • Ну, і звичайно, на вересень заплановані масштабні російські навчання “Кавказ-2020”, які насторожують можливістю під їх прикриттям вдатися до швидких, “раптових” агресивних дій. В пам’яті збереглися спогади про “Кавказ-2008” напередодні війни з Грузією, про низку навчань російських військ 2014р. у Криму, Ростовській, Белгородській, Тамбовській і Курській областях. Так, наразі українська сторона вжила симетричних контрзаходів, зокрема, запланувавши власні навчання “Об’єднані зусилля-2020”. Але Путін не був би Путіним, якщо б залишив останнє слово за противником –за однією з версій, зокрема, цим зумовлений його наказ від 17.07.2020р. провести раптову масштабну перевірку боєготовності військ. Тобто воєнний шантаж України залишається на порядку денному російської політики.

 

Читайте також: Своя сорочка. Як російський газогін розколює єдність Заходу

 

Умови прийняття рішень у Кремлі

 

Коли ми чуємо похвальби Кремля своїм вмінням керувати хаосом, то слід чітко усвідомлювати, що поняття хаосу він поширює винятково на своїх жертв та зовнішнє оточення. Кремль самовпевнено (іноді небезпідставно) вважає, що здатний і має право запроваджувати власні правила “великої гри”, зрозумілі лише обраним “кремлівським мудрецям”, тоді як інші – законослухняні – її учасники схильні дотримуватися міжнародно визнаних правил. Хтось вже назвав це грою в наперсток на шахівниці.

 

Проте, формування кремлівських рішень обмежене певними рамками реальних умов, і з цієї причини вони можуть не вважатися такими вже хаотичними, незрозумілими та несподіваними. Які ж існують умови, що впливають (можуть вплинути) на прийняття Кремлем рішення про ескалацію агресії?

 

Внутрішня ситуація у самій Росії. Від багатьох експертів можна почути посилання на обмежені ресурси як чинник, що унеможливлює широкомасштабну російську агресію. Ресурсні обмеження насправді існують і набувають для Росії дедалі більшого значення. Але обмеження чого? Придбання нових озброєнь? Так вони на Донбас не постачаються – вони там випробовуються. А постачається переважно мотлох, аби не витрачати кошти на його утилізацію в Росії.

 

Дії на Донбасі Кремль вважає – попри значні витрати – “напівсамоокупними” за рахунок привласнення майна українських підприємств, дармової робочої сили або праці “в борг”, масштабної контрабанди, обсяги якої важко уявити. Якщо йдеться про участь військ, то в Сирії, наприклад, за словами Путіна, вона здійснювалася “в рамках вйськових навчань”. Що заважає “війнушку” з Україною повісити на баланс навчань “Кавказ-2020”?

 

Читайте також: Die Welt: Капітуляція Заходу перед Владіміром Путіним

 

Водночас неофіційні, приховані операції російських “захисників світового православ’я” фінансуються, як правило, через численні напівлегальні, “напівприватні”, підконтрольні Кремлю фонди мікрофінансування на чолі з відданими режиму людьми. Отже наявні (офіційні, бюджетні) ресурсні обмеження навряд чи – принаймні зараз – можуть вважатися вирішальним чинником стримування російської агресії. Тим більше, що стосовно багатьох санкцій, які зачіпають російську економіку, знайдені досить ефективні обхідні схеми. Зупинити ескалацію агресії могла б хіба що однозначно підтверджена готовність “Заходу в цілому” (згоден, невдалий термін, який, проте, підкреслює не досить обнадійливий характер перспектив врегулювання конфлікту) вдатися до більш серйозних санкцій – аж до економічного ембарго, арешту активів і відключення від SWIFT.

 

До того ж, якщо дотримуватися “ресурсної ” версії, то приписуючи Кремлю “безпекову ощадність”, важко уявити, що всі вже здійснені ресурсовитратні військові приготування робилися без чітко визначеної мети, яка не зводиться лише до залякування України – для цього є більш “ресурсозбережні технології”. Рушниця, що з’явилася в першому акті, має зрештою пальнути.

 

Які обмеження вже зараз можуть справити негативний вплив на агресивну політику Кремля, то це обмеження людських ресурсів. Хоча і в цьому випадку у Кремля існує багато варіацій виходу із проблеми. До того ж йдеться не про переможне завершення російської агресії – для чого насправді потрібні величезні ресурси всіх видів, – а про вірогідність її початку. Чому б не припустити, що саме на початковому етапі “широкомасштабної агресії” – тобто коли початок справжній, і широкомасштабність імітується, – Путін сподівається примусити українську владу до капітуляції? Це цілком відповідає духу кремлівської політики і здібностям наявної української влади.

 

З цієї точки зору, від Кремля можна очікувати якогось нестандартного рішення: чогось між повномасштабною агресією (що вимагає величезних ресурсів і загрожує запровадженням справді вбивчих санкцій) і “невеликою переможною війнушкою” (яка також навряд чи доцільна, оскільки її переможні результати – якщо такі будуть – треба утримувати із залученням знову ж таки великих фінансових і людських ресурсів, які, як зазначалося, обмежені).

 

Що стосується протестного потенціалу в Росії, який наразі починає заявляти про себе, то, на думку окремих спостерігачів, на його фоні Путіну буде не до війни з Україною. Дуже спірний висновок, оскільки за російською традицією саме наявність зовнішнього ворога завжди слугувала режиму як способом підвищення своєї легітимності, об’єднання народу навколо боротьби із загрозами, так і приводом для придушення в накоренку будь якого внутрішнього невдоволення і спротиву – як з боку “черні”, так і з боку “бояр”.

 

Читайте також: Фронт на східному фланзі

 

До того ж явно необгрунтованими є сподівання, що сьогоднішні народні протести у Росії знизять антиукраїнську агресивність кремлівського режиму – за оцінками російських експертів, значна частина російського протестного потенціалу (особливо під крилом ЛДПР) має явний імперський характер, і неологізми на кшталт “Кримнаш” не викликають відторгнення ані в організаторів протестів, ані у більшості їх учасників. Потужної опозиції, яка б могла стати базою демократичних, антиімперських перетворень, в Росії немає, оскільки “середній клас у погонах” апріорі не може бути надійним підгрунтям її становлення.

 

Групи впливу. Яку б одноосібність у прийнятті рішень не приписували Путіну, він, тим не менш, перебуває під впливом певної інформації, на базі якої і приймаються рішення. Питання в тому, від кого та яка саме інформація потрапляє до нього. Між “наближеними до тіла” джерелами такої інформації існують непрості та неоднозначні взаємини, що посилюються тактикою стримувань і противаг, що її застосовує Путін. Але це є темою окремого аналізу – тут нас цікавить лише сама наявність багатьох груп впливу, а також сам факт суперечливості їх взаємозв’язків і впливів на рішення Путіна (докладно, особливо якщо читати між рядками, це викладено в доповіді Лубянская федерация російського Центру “Досье”).

 

Традиційним джерелом фінансової і політичної потужності Росії є експорт енергоресурсів (“енергетична зброя”), – з відповідним впливом представників енергетичного лобі на державні рішення. Проте, на фоні прийдешніх революційних змін у світовій енергетиці, фіаско російських проектів північних, південних і східних газогонів українська магістраль залишається для російського Газпрому важливим маршрутом постачання газу до Європи, джерелом поповнення раптово збіднілих фінансових надходжень, – отже певним запобіжником від російської агресії.

 

Водночас за умов суперечливих і дуже загрозливих для режиму тенденцій в російському суспільстві суттєво зросла роль володарів силових ресурсів – армії, Нацгвардії і спецслужб. Тим більше, що останні пустили глибокі коріння і в економіку, і в політику. Саме на них (включно зі створеними під їх дахом ЧВК) зав’язане тіньове формування фінансових ресурсів режиму. І саме вони справляють сьогодні переважний вплив на рішення Путіна, в т.ч. через власних ставлеників в його найближчому оточенні. При цьому не варто забувати про вже згадувану міжвідомчу конкуренцію силовиків.

 

На персональному ж рівні коло “наближених до тіла осіб” обмежене переважно переліком членів кооперативу “Озеро” та окремими чиновниками “за викликом”. А до них, знову ж таки, належать очільники структур енергетичного сектору та силовики.

 

Читайте також: Огляд InformNapalm: прогнозоване загострення на Донбасі

 

Невідомою складовою у цьому рівнянні є мінлива перевага, яку надає Путін тим чи іншим лобістам, залежно від бачення ним їх корисності для реалізації його часто взаємосуперечливих цілей.

 

Ситуація в Україні. Україна розглядається Росією винятково як жертва, як країна, яку треба примусити бути якщо не відданим союзником, то хоча б покірливим сателітом. Бажано з наявністю на його території – для надійності – власної військової бази, за утримання якої не треба платити. Про способи примушення до такої “дружби” згадувалося вище.

 

Відома аксіома: на сильних не нападають. Але відмітною рисою російського режиму завжди було вміння створювати та використовувати вразливості своїх жертв. Сьогодні головними вразливими місцями України є, зокрема: слабка влада; зміцніла за відсутності адекватної протидії “п’ята колона”; різношерста, роз’єднана політичними чварами опозиція; наявність великої кількості розколів у суспільстві на підгрунті природних і штучно створених політичних, історичних, релігійних, регіональних суперечностей, до поглиблення яких докладають руку як сама влада, так і її опоненти з усіх боків політичного спектру. До позитиву можна зарахувати наявність патріотичного руху – на сьогодні не дуже виразного, але який має властивість міцніти у важкі для країни часи, – а також поки що стабільну міжнародну підтримку.

 

Саме по цих позитивних факторах і слід очікувати наступного удару Росії. І ескалація агресії тут може розглядатися не як самоціль, а як спосіб вбити клин між слабкою владою, не здатною оперативно та адекватно реагувати на кризові явища, та патріотичним рухом. “Актуалізація” цієй слабкості – у випадку, якщо політичне керівництво піде на поступки Росії, – загрожує появою активного спротиву патріотично налаштованих верств населення, можливістю суттєвої дестабілізації і зрештою взагалі розвалу державу.

 

Однією з умов успіху такої спецоперації є створення всередині України (та в очах міжнародного оточення) атмосфери страху, хаосу, некерованості, недовіри один до одного, активного спротиву владі. Як варіант, наприклад, може розглядатися курс, узятий “п’ятою колоною”, на формування за результатами місцевих виборів проросійськи налаштованих органів самоврядування, які можуть вдатися до сепаратистських дій і згодом “спонтанно, самостійно” звернутися до Росії з проханням захисту від “бандерівців” (правові аспекти неправочинності такого звернення навряд чи зупинять Кремль). Важливим, але останнім за вартістю (комплексною, а не лише фінансовою) способом створення такої атмосфери є, знову ж таки, застосування збройної сили або навіть погроза її застосуванням – зокрема, шляхом дезінформації у вигляді, наприклад, катастрофічних оцінок ризиків, ефективність якої залежить від форми, тону та контексту в яких вона подається.

 

Ситуація у зовнішньому оточенні. Тут можна виокремити кілька джерел прямого або опосередкованого впливу:

 

  • Китай, на який у Путіна особливий розрахунок з огляду на зростаючий і дедалі більш агресивний (проте “м’який”) вплив цієї країни на міжнародній арені. Перспективи заміщення західних кредитів, інвестицій, торговельних преференцій китайськими, потенціал політичної підтримки в міжнародних інститутах стали для Росії спонукальними чинниками розв’язування та подовження конфлікту з Україною і взагалі посилення агресивної політики. За однією з непідтверджених версій, саме візит китайського лідера на відкриття Сочинської Олімпіади на початку лютого 2014р. став для Путіна останнім сигналом безкарності його агресивних планів. Проте, в кінцевому рахунку, за умов непорівнянності ресурсної бази, стійкості культурних і політичних традицій двох країн, Росія навряд чи дочекається безкорисного виконання наданих Китаєм обіцянок.
  • Попри усталену в певних колах упевненість у занепаді Заходу, спостерігаються певні ознаки недостатньої обгрунтованості такої оцінки, поступового оговтування Заходу від кризових явищ і “заворожливої магії” Росії, початку економічного одуження (принаймні на рівні провідних країн), а також бажання виявити та покарати винуватців заподіяної шкоди. В переліку цих винуватців дедалі частіш з’являється Росія – аж за звинуваченнями в підтримці тероризму. Це вже у середньостроковій перспективі є дуже серйозним ризиком як для російської еліти, так і для самого Путіна, і не може не впливати на їх рішення – або, незважаючи на втрати, зробити останній переможний ривок, або тимчасово затаїтися й не смикатися. Проте в найближчій перспективі кращим, на що може розраховувати Україна, є дещо спадна інерція наявної ситуації – із заморожуванням конфлікту і збереженням вже запроваджених до Росії санкцій чи їх несуттєвим посиленням, зокрема, за результатами низки міжнародних судових процесів.

 

Отже наразі загроза ескалації Росією агресії існує – причому не дуже важливо з якою вірогідністю, оскільки остання змінюється динамічно, залежно від активізації тих чи інших чинників і розгортання того чи іншого сценарію. У цьому сенсі важливо зрозуміти, що зрештою все залежить від рішення Путіна, в голові якого наче вмонтовані невідомої конструкції терези (згадаємо про висловлювання пані Меркель, стосовно того, що Путін живе в іншій реальності). Яким чином балансуватимуть на них позитивні та негативні чинники, до якого рішення результат балансування схилятиме володаря терезів – важко спрогнозувати. Якщо це робитиметься на основі тверезого, всебічного аналізу, то вірогідність такого рішення складно, але можливо порахувати. Якщо ж воно прийматиметься емоційно – то тут питання скоріше до лікарів, а не аналітиків. Дехто вважає, що відчуття Путіним ризику поразки (знову ж таки, з урахуванням багатьох умов і чинників) може утримати його від агресії. Можливо. Але, якщо його “чуйка” заточена на збереження режиму як запоруки власного самозбереження, – то скоріше навпаки.

 

Читайте також: Огляд InformNapalm: у російської агресії немає кордонів

 

Висновки

 

Кілька простих підсумкових тез:

  • Перебувати у стані “ні війни, ні миру” – з дуже розмитими характеристиками по обидва боки цього спектру – Україні доведеться доти, доки існуватиме імперська Росія. При цьому нам доведеться бути готовими до стримування або надання відсічі її агресії, одночасно зміцнюючи внутрішню стійкість, просуваючись у напрямі до єднання з родиною європейських країн.
  • Альтернатива – припинення власного існування як незалежна країна. Інші моделі безпеки (сховатися, втекти, ізолюватися) можливі хіба що після налагодження масових переселень на Місяць, Марс, а краще – на якусь власноруч відкриту планету. Варіанти побудови ракетно-ядерного щита не розглядаю, бо, якщо відверто, вірогідність їх скорої і повноцінної реалізації – з урахуванням усіх матеріальних, фінансових, людських, а головне, політичних ресурсів, корупції, російського впливу – приблизно така ж, як і “космічного” варіанту. Звичайно, будувати такий щит потрібно, але чітко усвідомлюючи, що Україна отримає його не “завтра” і не “післязавтра” (треба було “вчора”), а через певний час, упродовж якого їй потрібні інші інструменти струмування агресії і гарантії безпеки (так, це про членство в НАТО).
  • Якщо оцінки ризиків адресуються компетентним органам (організаціям), то вони повинні містити повне обгрунтування, достатнє для прийняття рішень про підготовку та застосування відповідних сил протидії.
  • За умов, коли дуже важко спрогнозувати рішення нападника та визначитися з найбільш вірогідними сценаріями, раціональною поведінкою сторони, що активно захищається, є налаштування своїх дій не на якусь найбільш вірогідну загрозу, а на певний діапазон загрозливих чинників.
  • Коли оцінюються окремі аспекти загрозливих ситуацій, особливо, коли ЗМІ тиражують такі оцінки, цю особливість треба чітко зазначати та не вводити в оману аудиторію. Не можна надавати загальну оцінку вірогідності будь-якої події на основі розгляду лише окремих, навіть найбільш цікавих або “сенсаційних”, на думку авторів, аспектів. Інакше матимемо справу з принципом: “Говорити правду, не всю правду та не лише правду”.
  • Якщо оцінка вірогідності ескалації агресії адресується громадськості (без складних для розуміння подробиць), то з метою уникнення паніки чи надмірної розслабухи її доцільно подавати в якомога узагальненому вигляді: існує – не існує. На цьому підгрунті кожен – мірою наявності знань, притаманних йому патріотизму, меркантильності, поваги або зневаги до свободи, права тощо – усвідомлено або емоційно робить власний висновок, визначає форму власної поведінки: покидати чи ні власну “зону комфорту”; готуватися чи ні до мобілізації і певних обмежень; кого вважати “ворогами” чи “друзями” і т.п. Скільки громадян опиняться по різні боки ставлення до конфлікту – буде оцінкою ефективності державної політики.
  • Не можна під час війни намагатися жити за законами мирного часу, за принципом “хтось воює, хтось відпочиває”. Не можна за умов, коли держава “косить” від війни, вимагати від громадян дотримання вимог призову до армії. Не можна, афішуючи власну миролюбність, потурати кремлівським маріонеткам і третирувати тих, завдяки кому у 2014р. вистояла незалежність. Це призводить до ефекту роздвоювання особистості на рівнях як громадянина, так і держави, сприяє розколу суспільства.
  • І зовсім наостанок: тим, хто сьогодні відкидає або применшує імовірність ескалації російської агресії, варто згадати, як оцінювалася вірогідність війни між Україною і Росією до 2014-го та до яких наслідків це призвело.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Новини партнерів

СВІТ

▪   Ольга Ворожбит

Німеччина «по-русски»

Фото: AP/EAST NEWS
Чи справді російськомовні німці — джерело підтримки німецьких правих популістів?
Матеріал друкованого видання

№ 15 (647)
від 8 квітня

У травні 2017 року незадовго до парламентських виборів прес-секретар німецької канцлерки Анґели Меркель Штефан Зайберт оголосив про зустріч його керівниці із «значущою групою німецького населення». Це були російські німці. Зустріч відбувалася без преси, однак Зайберт про неї повідомив. Уперше ця майже тримільйонна група німецького населення мала зустріч на такому рівні. Пізніше казали, що в такий спосіб Меркель намагалася заохотити в минулому вірних виборців її партії повернутися в лоно ХДС (зазвичай 65% етнічних німців, що переселилися з країн колишнього СРСР, підтримували партію канцлерки, однак напередодні виборів 2017 року ця підтримка, згідно з опитуваннями, зменшилася на 20%). Дослідження того, до якої групи переметнулися російські німці, тоді не проводили. З огляду на те що підтримка російськими німцями основного суперника ХДС — соціал-демократів — залишалася на тому самому рівні, що й раніше, можна було припустити: їхня електоральна прихильність перебралася на бік праворадикальної «Альтернативи для Німеччини» (АдН). Однак чи справді це так? Чи це просто було ефектом дещо викривленої медіа-реальності?

Питання політичних преференцій та чутливості до дезінформаційних кампаній Кремля російськомовних вихідців із країн колишнього СРСР гостро постало після протестів у справі дівчинки Лізи. Тоді в Берліні вперше зрозуміли, що Росія може впливати на уми своїх колишніх «соотєчествєнніков», навіть після переїзду в затишну Європу.

 

Читайте також: Die Welt: Німці задоволені, лише коли нещасні

Узимку 2016 року російськомовний Берлін штормило від бажання помсти: тринадцятирічну дівчинку Лізу Ф. із порядної сім’ї російських німців зґвалтували біженці. Казали, що то не просто собі біженці, а саме ті, яких канцлерка Меркель кількома місяцями раніше відкрито погодилася прийняти в Німеччині. Лізу швидко знайшли, і, як виявилося, вона нікуди не зникала, а залишилася на ночівлю в однокласника, бо боялася сказати батькам про шкільні проблеми. Але поява школярки не змінила ситуацію: сарафанне радіо разом із соціальними мережами наносило нові й нові шари на сніговий вал дезінформації. Російськомовні емігранти в Німеччині збиралися на протести у своїх містах (хоч як дивно, їх у цьому підтримували німецькі праві угруповання та представники АдН), російське телебачення зняло власне розслідування, а міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров навіть виступив на захист «нашої дівчинки», на що отримав різку відповідь від німецьких дипломатів. Якось надто багато представників російської сторони як на внутрішню німецьку проблему. Майже одразу після появи перших новин про дівчинку Лізу німецькі ЗМІ почали писати про вразливість німецького інформаційного простору (зокрема, того, що оточує понад три мільйони вихідців з колишнього СРСР) до російської пропаганди. Це також зобов’язало по-новому подивитися на цю найбільшу групу мігрантів у Німеччині.

За даними мікроперепису 2018 року, у Німеччині проживає 3,5 млн вихідців із країн колишнього СРСР. Це дуже різноманітна за своїм складом група. До неї належать і Spätaussiedler (з нім. «пізні переселенці», нащадки німців, що проживали у країнах колишнього СРСР і повернулися на батьківщину в 1970–1990-х роках), біженці-євреї, політичні мігранти й ті, хто переїхав до своїх подружніх партнерів. Професор Янніс Панагіотідіс з Університету Оснабрюка, який тривалий час досліджує саме цю групу німецького суспільства, у коментарі Тижню пояснив, що вона є надзвичайно різноманітною і насправді її представники по-різному сприймають своє минуле: деякі себе навіть не ідентифікують як російськомовні й не передають мову своїм нащадкам; інші утримують потужний зв’язок з російською мовою та культурою. Схожого висновку дійшли й дослідники, що проводили найбільше опитування серед представників російськомовних німців на замовлення Фонду Боріса Нємцова: говорити про цю групу як про єдине ціле не можна саме тому, що вона складається з дуже багатьох підгруп. Власне, випадок з дівчинкою найбільше зачепив саме тих, хто зберігає цей зв’язок і приймає на віру те, про що говорить кремлівська пропаганда. Згідно зі згаданим опитуванням (його проводили в жовтні 2016 року), 40% опитаних (серед російськомовних жителів ФРН) є споживачами російського телепродукту. Попри те що загалом довіра до російського телебачення низька, серед постійних користувачів цей показник інший і становить 60%, що загалом свідчить, наскільки згубний вплив воно може мати на цю групу населення.

Про те, якою зброєю може бути російське телебачення, добре знає Марія Макєєва. Вона перебралася з Москви до Берліна 2018-го, коли очолила канал OstWest. Останній 2017 року реорганізували з міського емігрантського телебачення, і нині він подає збалансовану картину подій для тих, хто в Німеччині споживає інформацію російською. «Люди загалом, а пострадянські поготів вразливі до дезінформаційних кампаній, — каже вона в коментарі Тижню, — і російські німці не виняток». Попри те що після протестів 2016-го минуло вже чимало часу, відлуння тієї історії чути й досі. «Є такий депутат від АдН — Вальдемар Гердт. Він і досі каже, що дівчинка Ліза — це реальна історія. А його обрали в парламент, і він має велику групу підтримки», — додає вона.

 

Читайте також: Німецький історик: Росія може чинити на них тиск Німеччину та Західну Європу через постачання газу

У 1990-х, коли до Німеччини перебралася основна частина російських німців, уряд робив чимало задля ліпшої інтеграції мігрантів. Як пояснив Панагіотідіс, вони отримували фінансову допомогу, могли відвідувати уроки німецької та навіть германізувати свої імена. «Це було нечувано для ненімецьких мігрантів», — наголошує дослідник. Після приїзду до Німеччини переселенці здебільшого отримували житло в землях, що були частиною Західної Німеччини, але, наприклад, у Берліні опинилися саме в східній частині. Вочевидь, однією з причин була наявність великої кількості спустілих багатоповерхівок, які залишили самі ж німці, що хотіли перебратися в заможнішу західну частину. Голова об’єднання переселенців у Німеччині Vision Медіна Шауберт у своєму дослідженні для Федерального агентства громадської освіти написала, що в тих районах Східного Берліна на російських німців часто чекала не надто радісна зустріч. Ті, хто там залишився і не перебрався на захід, часто звинувачували переселенців, що вони наживаються на німецькій державі. Власне таким районом, де згуртовано оселилися і проживають дотепер мігранти з колишнього СРСР, до сьогодні є берлінський Марцан. Там жила й Ліза зі своїми батьками.

Ставлення до Росії серед усієї різноманітної групи російських мігрантів також різниться. Панагіотідіс зауважив, що загалом є дві невеликі групи (по 17–18% респондентів): одні більше орієнтовані на Росію, інші — на Німеччину. Решта у своїх преференціях десь посередині. Цікавим є питання ідентичності для цієї групи. «Досвід переслідувань з боку сталінського режиму сформував почуття єдності серед різних груп російських німців. Однак життя після сталінізму та переслідувань, де змішалися нормалізація, соціальне поліпшення й тривала (прихована) дискримінація, теж вплинуло на їхній світогляд, менталітет і культуру», — розповів Панагіотідіс. Власне, бажання бути «невидимими» в новому суспільстві, на думку дослідника, — це також частково радянський спадок у поведінці російських німців. Можна припустити, що це могло впливати на те, як група представляла свої інтереси політично. Попри численність і те, що процес набуття громадянства для них не був надто обтяжливим, довгий час тільки в ХДС був депутат (і лише один), який представляв російських німців, — Генріх Цертік. Також прихильність до його політичної сили вважали переважною як наслідок удячності Гельмутові Колю за переселення на історичну батьківщину. Однак останні вибори до Бундестагу у вересні 2017 року засвідчили дещо інші преференції.

 

Читайте також: Die Welt: Німецька параноя даних

Під час минулої передвиборчої кампанії праворадикальна партія АдН чималий акцент робила саме на російськомовній громаді Німеччини. Вони проводили мітинги російською в районах, де масово проживають російськомовні вихідці з колишніх країн СРСР, випускали російською листівки (слід зазначити, що це робили й інші політичні сили в Німеччині). За списками АдН до Бундестагу балотувалося близько десятка представників цієї групи. Після згаданих протестів узимку 2016-го німецькі медіа акцентували на тому, що російські німці обирають «Альтернативу для Німеччини». Певні причини на це були, адже в деяких округах, де масово проживали російські німці, АдН отримувала високу підтримку. Та були й радикально інші приклади. Усе це змусило 15 організацій російських німців напередодні виборів виступити з листом не перетворювати їх на беззаперечних прихильників АдН. Навесні 2018 року, уже після виборів, опитування, проведене в Університеті Дуйсбурґ-Ессен, розставило крапки щодо електоральної прихильності російських німців. За його результатами, АдН на останніх виборах отримала тільки 15% голосів представників цієї групи, що лише на трохи більше, ніж загалом вони отримали по ФРН. ХДС, яка, як вважалося, була партією, що класично отримувала найбільшу підтримку від цієї групи, отримала 27%, а от «Ліві» опинилися на другому місці й отримали 21%, що значно більше, ніж загалом по Німеччині. «Класичний медіа-хайп» — так назвав трактування російських німців беззаперечними прихильниками АдН керівник дослідницького проекту в Університеті Дуйсбурґ-Ессена Ахім Ґеррес. Утім, зважаючи, що німецькі «Ліві» перебувають у кремлівському наративі не менше за правих з АдН, питання впливу Росії на російськомовні групи на Заході та, зокрема, у Німеччині залишилося відкритим. А Кремль не спить і все робить, щоб використати емоції цих людей у власних цілях.

Після того як випадок з дівчинкою Лізою не вилився в елемент створення ще однієї групи «соотєчествєнніков», яку треба рятувати, російські медіа взялися розкручувати тему повернення російських німців чи пізніх мігрантів назад у Росію. Пошук у Google видає чимало відповідей на запит російською «чому російські німці повертаються в Росію». І «причини», звичайно, у тому, що Німеччина насаджує дітям тематику ЛГБТ, змушує слугувати «арабам-мігрантам» та з’їдає всю зарплату своїми податками. Російське телебачення пізніше ретранслює цю тематику для тих, хто залишився в Німеччині, тому не дивно, що «Ліві» та АдН мають значну підтримку серед російських німців. І це порушує питання ліпшої інтеграції цієї групи в німецьке суспільство й того, як Кремль впливає на цих людей заради своїх геополітичних амбіцій.

 

 

Микола Сунгуровський

і