«Червоний смерч Вкраїною пронісся»

 

27 листопада 2020 року Музей мистецтв презентує віртуальну експозицію з поетичною і одночасно трагічною назвою «Червоний смерч Вкраїною пронісся» до Дня пам’яті жертв Голодоморів в Україні.

Розмовляти відкрито на дану тему почали ще наприкінці 1980-х, але вшановувати на державному рівні мучеників, що прийняли смерть від штучно влаштованого більшовиками голоду – тільки з 1999 року, згідно відповідного Указу тодішнього Президента України Леоніда Кучми. Дуже потужно ця тема зазвучала після Помаранчевої революції, в часи правління Віктора Ющенка, що дало привід опонентам президента навіть звинувачувати його у піарі на людському горі.

Сучасна українська-московська війна (2014-?) викликала небувалий    з часів здобуття незалежності України національно-патріотичний підйом, активізувала шалений потяг до вивчення власної історії, зокрема – її трагічних сторінок. До останніх, зрозуміло, відноситься і Голодомор 1932-33 років – незаперечно жахлива економічна, соціальна, демографічна та духовна катастрофа  українського народу, ознаки якої цілковито підпадають під визначення – геноцид, що суттєво змінив саму структуру українського суспільства, породивши чимало проблем сучасності, серед яких, зокрема, і війна на Донбасі. Адже не секрет, що до Голодомору Донбас був українським, про що свідчать, окрім всього іншого, чисельні світлини початку ХХ століття, на яких можна побачити сповнених національної гідності людей в українському вбранні. Штучно влаштований голод викосив цілі українські села, які пізніше були заселені переселенцями з Ростова, Рязані, Саратова тощо. Таким чином свідомо формувалась «п’ята колонна», яка через 80 років закличе у нашу країну агресора.

Вiртуал_на.jpg

На превеликий жаль, доводиться констатувати, що знищення так званих «кулаків», а по суті – селян-хліборобів, було цілком логічним    і закономірним явищем в умовах тодішньої тоталітарної системи, яка спиралася у своїй політиці на так звані «низи», яким відводилась «почесна місія» – створити «якісно нову спільноту» – радянський народ.

Необхідно визнати, що і верхівка тодішньої влади і її представники на місцях були гарними пропагандистами і психологами, які зуміли зіграти на самих ганебних якостях людської душі – заздрощах, класовій ненависті, бажанні помститися тому хто краще, розумніший, швидко збагатитися за його рахунок, реалізувавши на практиці гасло «Грабуй награбоване!».  Адже грамотна, та навіть просто адекватна людина, не стане будувати на крові своїх співгромадян ілюзорне «світле майбутнє», розуміючи, що це цілковита авантюра, яка з самого початку приречена на ганебне фіаско. Новій владі були потрібні ідейні фанатики, здатні покласти мільйони людських життів заради омріяного «комуністичного раю».

Г_3.jpg

Саме тому цілим верствам населення, які за своїм соціальним      і майновим становищем, а головне – за рівнем культури і інтелекту не вписувались в нове радянське суспільство – дворянству, буржуазії, купецтву, священикам, інтелігенції було винесено смертний вирок. Пізніше дійшла черга і до вільних хліборобів – яскравих представників української автентичності, ідентичності, православної моралі, що віками живила душу людей. Таким чином були зламані не тільки традиційні економічні та правові відносини, а й споконвічні національні традиції, звичаї, православні цінності, що призвело до незворотних згубних наслідків у духовній сфері.

Все це самі більшовики пафосно назвали «Битвою за Україну», яку всупереч проголошеного Леніним «права нації на самовизначення», вони і не збиралися відпускати. Більше того, радянський колоніалізм виявився набагато жахливішим від російського, а демагогічна обіцянка комуністів «дати селянам землю» обернулася в кінцевому рахунку вилученням землі   і хліба, що призвело до мученицької смерті мільйонів людей, за різними дослідженнями – від 5 до 10 мільйонів.

Про те, що це був наказ вмерти, який не підлягає оскарженню, красномовно свідчать заходи влади відносно тих, хто намагався вирватися із штучно влаштованого пекла. І в першу чергу це стосувалось селян, які намагались тікати до міста, де було більше шансів на порятунок. Але там на них вже чекали загони міліції і НКВС, які не пускали біженців до міста, прирікаючи на неминучу смерть. Околиці міста часто були завалені тілами цих мучеників, яких сердобольні місцеві жителі, ризикуючи бути покараними, ховали на цвинтарях, або на придатних для цього місцях.

Г_4.jpg

Цю жахливу атмосферу красномовно ілюструє картина Миколи Бондаренка «Зима 1933-го». Вражає своїм психологізмом і трагізмом картина Фелікса Полонського «Безвихідь» (2008), в якій передано увесь масштаб трагедії і людського горя, атмосферу жаху, болю, страждань, і що найстрашніше – безвихідь людей, яким влада винесла смертний вирок. Логічною складовою експозицій відповідного тематичного спрямування традиційно залишається тема скорботи, як наш православний обов’язок перед людьми, що прийняли страшну мученицьку смерть тільки через своє українство та бажання бути господарями на власній землі. Серед таких робіт – картини Володимира Волохова «Пам’яті голодомору» (1995) та Андрія Надєждіна «Чорна пасхалія» (2006).

Кожна з подібних виставок чи експозицій – це данина пам’яті невинно убієнним та вагомий крок на шляху пізнання власної історії в її українському контексті на противагу радянській міфології, презентація унікальних творів образотворчого мистецтва з фондового зібрання Музею мистецтв та пропагування творчості художників, чиє звернення до української історії та активна громадянська позиція є гідним прикладом для нащадків.

 

                                                               Олег Юрченко – завідуючий відділу

                                                                туристично-краєзнавчої та

                                                               інформаційної роботи Музею мистецтв

 

і

цікаве