ЧИ ПОТРІБНА НАШІЙ ДЕРЖАВІ ДЕРЖАВНА МОВА?

На перший погляд, відповідь очевидна (тобто потрібна). Тим більше, що й тезу попередньої влади (армія, мова, віра) начебто ніхто ж не скасовував. Але як воно з цим у реальному житті? Наприклад, там, де готують учителів української мови і літератури – на філологічних факультетах наших педагогічних і класичних університетів? А от там зовсім інша картина. Там при встановленні кількості штатних посад, у тому числі на філологічних кафедрах, що забезпечують викладання дисциплін, пов’язаних зі спеціальністю українська мова і література, й досі керуються постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. N 1134 щодо нормативів чисельності студентів (курсантів), аспірантів (ад’юнктів), докторантів на одну штатну посаду науково-педагогічного працівника у вищих навчальних закладах III і IV рівня. Після 2002 року, звичайно, у згадану постанову наші уряди (патріотичні і не дуже) вносили чимало правок, але нормативи, котрі визначили ще майже 20 років тому за президента Кучми й прем’єра Кінаха, практично не змінилися. Українська мова і література як були на маргінесі, так там і залишилися – 13,5 студентів на одного викладача. Такої великої цифри немає для жодної іншої спеціальності. Так, для дошкільного і початкового виховання, фізики, біології, хімії – 10,5; іноземних мов – 9; видавничо-поліграфічної справи, телекомунікації, харчової технології, будівництва – 11; математики, екології, землеупорядкування – 11,5. А для ДЕРЖАВНОЇ МОВИ, нагадую, 13,5! Оце вам і вся «підтримка» державою державної мови!
Така державна політика призвела до того, що на філологічних кафедрах (українська мова і література) відбувається тотальне скорочення ставок. І це по всій Україні! Наші державні мужі час від часу (частіше перед виборами) згадують (і цілком справедливо) про мізерну заробітну плату шкільних учителів, але зазвичай помалкують про заробітну плату вчителів учителів, тобто викладачів вищої школи – кандидатів і докторів наук, доцентів і професорів. А їхня заробітна плата незрідка нижча навіть, ніж у шкільного вчителя з відповідним стажем і категорією. До того ж далеко не всі працюють на повну ставку. А ще потрібно видавати наукову продукцію за власний рахунок, у тому числі в зарубіжних виданнях, де українська мова і література абсолютно нікому не потрібні. А тому вітчизняні науковці, по суті, не живуть, а виживають. Такого не було ні в добу царської Росії, ні за того ж совка, який ми постійно критикуємо. Більше того, в ті часи, навіть доплачували викладачам російської мови і літератури, тобто «обрусителям рідного краю» (О.Довженко). Ясна річ, що українська мова тоді була падчеркою. Але як же так сталося, що і в незалежній Українській державі українську мову загнали на маргінес? Президенти і уряди змінюються, а проблеми начебто ніхто й не помічає.
На цьому тлі не дивно, що наші відносно молоді науковці категорично не бажають підвищувати свій фах у докторантурі, оскільки інтелектуальні й матеріальні витрати неймовірно високі, а перспективи вельми туманні. Саме тому і кращі випускники університетів не поспішають поступати в аспірантуру, а незрідка оминають і школу, де молоді спеціалісти отримують копійки. Не є таємницею, що вони масово їдуть шукати щастя за кордоном, де значно більше можна заробити навіть на збиранні полуниці. Притому ця тенденція стала характерною і для випускників середніх шкіл, які в останні роки масово їдуть навчатися чи працювати в європейські країни та США.
Отже, яку країну і для кого будуємо? Які у нашої влади пріоритети?
Секретар РНБО Олексій Данилов нещодавно на ток-шоу «Свобода слова Савіка Шустера» зауважив, що його напружує, коли з ним говорять російською мовою. Звичайно, приємно, що слова на захист державної мови прозвучали з уст такого високопоставленого чиновника. Але тільки говорити про це, ясна річ, недостатньо. Потрібно ще щось і робити в цьому напрямку. До речі, чи не загрожує така ситуація державній безпеці?
Анатолій Новиков,
доктор філологічних наук, професор.

і

цікаве