Сороки далекого села

соррр две.jpeg

  • Зловив себе на тому, що  вже почав очікувати її дзвінків
  • Хоча будинок як будинок,  але навіть при ясній погоді над ним наче небо темніше
  • Він уже бачить, як почали стискатися важкі механічні щелепи – зелені назовні, червоні всередині
  • Сорокою прилітала після кожного нового знайомства
  • Ось я перед тобою знищений, роздавлений, покинутий усіма! Ти  цього хотіла?

Іноді люди, довідавшись, що хтось пише художні твори, дивуються: «Для чого тобі це потрібно?Хто те все читає?» Я в таких випадках видаю зустрічне запитання: «А що читаєте ви?» і  майже завжди чую або з потугами пригадані 2-3 прізвища письменників зі шкільною програми, або репліки  на кшталт «Мені й тєліка вистачає».

Для чого пишуться вірші чи проза? А для власного задоволення, наприклад. Бо в країні, де регулярно читає художню літературу всього 8 відсотків населення, не варто розраховувати на заробіток від книг(їх же ще й видати за щось треба).

Хто і де читає? Якщо говорити про твори членів Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені  Віктора Погрібного, то воно щомісяця розміщує три  літературні сторінки в місцевих медіа і  щороку випускає два числа об’ємистого альманаху  «Степ». Періодично твори степівчан публікуються і за межами області та України.

Ну, писати  щось і друкувати можна й без перебування в якісь організації, скажете ви. Можна. Але в організації – цікавіше,  якщо говорити про «Степ». Двічі на місяць у бібліотеці імені Чижевського у місті Кропивницькому степівчани  збираються в реалі. А при черговому посиленні карантину спілкуємося  телефоном та через Інтернет. Слухаємо твори один одного, обговорюємо, дискутуємо. Аналізуємо й твори «сторонніх авторів». Можемо годинами розбирати якусь фразу чи шукати синоніми до якогось слова.  Сама ця студійна атмосфера, каже керівник «Степу» Ольга Полевіна, є живильним середовищем для стимулювання творчості.

А ще мені особисто дуже імпонує те, що «Степ» є фактично школою майстерності та  вдосконалення власного стилю.

Недавно Ольга Полевіна розіслала  степівчанам  текст оповідання одного місцевого автора, що   здобув літературну премію в іншій області. Прочитали, при зустрічі обмінялися думками –  і то були цілі реферати з літературознавчим аналізом, коментарями і гірким дружнім нерозумінням:про що воно? І хоча за таке ще й нагородити можуть, ніхто зі степівчан не побажав копіювати  подібний стиль…

Свого часу я, авторка короткої прози і ні разу не поетеса, заради розваги послала на конкурс переклад українською з російської вірша Осипа Мандельштама. Мені здавалося, що  переклала непогано – не набагато гірше , ніж автор-переможець. А редактор альманаху «Степ»  Олександр Архангельський  узяв кілька перекладів фіналістів того конкурсу, розібрав їх «на молекули» і довів, що  всі вони (із моїм включно)  є недосконалими. Тому що довільно трактують оригінал у той час, коли слід максимально дотримуватися авторського тексту.

Олександр Архангельський переклав  усі сонети Вільяма Шекспіра, авторитетність його оцінок сумнівам не підлягає.

Якось Олександр Дмитрович  запропонував студійцям «Степу» завдання перекласти українською вірш Анни Ахматової і російською – дві поезії Ліни Костенко. За цю справу взялися навіть прозаїки, потім читали свої доробки на черговому засіданні–то було феєрично!  У всіх  виявилися і неточності, і несподівані  образи, що  не суперечили оригіналу і часом здавалися свіжішими та  виразнішими, ніж у першоджерелі. І не треба зневажливо посміхатися:та хто ви такі, щоб рівнятися з Костенко?  А що тут неможливого? І у корифеїв  не всі твори шедеври, і у  рядках аматорів  проблискують перлини.

А в успіх експерименту, який запропонувала Ольга Полевіна, вона й сама не дуже вірила. Ідея була такою: за схематично розписаною фабулою  створити колективний прозовий твір. Участь – за бажанням. Зголосилися і прозаїки, і  поети, і літературознавці. Сюжет нескладний: герой закінчує виш, повертається в рідне місто, приступає  до роботи, весь час зазнає невдач у особистому  житті і  щастить йому в цьому  лише після низки численних прикрощів. Додаткова умова – одна з героїнь мусить мати собаку. А «засада» історії – головний герой  повинен бути лікарем-терапевтом. А це відповідна   специфіка з  професійними нюансами, обстановкою і термінологією. А серед потенційних співавторів – лише один медик…

А хто про що писатиме, хто починатиме, хто закінчуватиме, як не повторитися? Ольга Полевіна розділила умовні глави за кількістю учасників. Тобто вказала тільки початок та кінець розділу, а середину наповнюй чим хочеш.  Епізоди  літераторам роздав жереб, жанр обрали реалістичний, обмежили обсяги кожного фрагменту – і через три тижні степівчани вже читали колегам кожен свій текст!

Автор ідеї Ольга Полевіна  своєї глави не писала: її завданням було звести  всі фрагменти докупи і вибудувати в чітку лінію. У підсумку вийшла повість «Сороки далекого села» із елементами лірики, пригод, іронії, легкої містики.  І про психологічні  маніпуляції є. І про ковід. І  собачці  вділили місця досить щедро. Одна співавторка зізналася, що задля правдивості описів розпитувала про особливості роботи свого сімейного лікаря! А  такого  хеппі-енду не очікував ні головний герой, ні самі літератори .

Усі співавтори по кілька разів перечитали свої та чужі тексти, щоб відкоригувати неточності. У підсумку «Сороки далекого села» стали драфтовою книжкою на 55 сторінок.

Ось імена співавторів:Олександр Архангельський,  Ніна Даниленко, Максим Липкан,  Людмила Макей,  Тетяна Микитись,  Людмила Островерх,  Ольга Полевіна,  Олена Трибуцька,  Надія Чичкан. Вони вказані за алфавітом, а не за авторством фрагментів. Колеги, котрі  не брали участі в проєкті, читають повість і не можуть вгадати, кому який текст належить – усе  узгоджено і зістиковано.

У роботі в  степівчан– чергове літературне домашнє завдання. Треба написати сонет(складна поетична форма)  з однаковим для всіх першим рядком. Виконувати цю роботу тим більш приємно, що оцінка, яку дадуть твоєму дому доробку колеги, не вплине на табель , як у школі, а послугує  відшліфуванню вміння володіти художнім словом  навіть у тій царині, до якої раніше й підступитися було лячно. А в гурті і веселіше,  і азартніше, і  появляються сміливість та впевненість у власних можливостях.

Ніна Даниленко,

член Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені   Віктора Погрібного

і

цікаве