ЛІТЕРУ “Ґ” З АБЕТКИ ПРИБРАВ ОСОБИСТО СТАЛІН: ЯК УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС “ПІДГАНЯЛИ” ПІД СТАНДАРТИ РОСІЙСЬКОГО літера Ґ

Як створювали український радянський правопис, який нормував українську мову протягом 73 років і, до речі, геть донедавна – до реформи 2019-го? Сталінська влада і тут стирала самобутність українців, яких вона називала “націоналістськими вбивцями і шпигунами”…

Стенограма наради у справі обговорення проєкту правопису (відбулася 26 квітня 1943 р. в Уфі) зберігається в українських архівах: дві копії – у Центральному держархіві громадських об’єднань України, одна – у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України.

Щодо українського правопису 1945
Щодо українського правопису 1945zbruc.eu

На початку 1942 р. партійне керівництво через Раднарком УРСР наказало евакуйованій в Уфу Академії наук УРСР поновити роботу над українським правописом, перервану з початком війни. А все через інформацію, що в піднімецькому Києві почалася відповідна робота ще в листопаді 1941 р. – в Інституті мовознавства під керівництвом М. Грунського, який керував радянською правописною комісією, але при німцях працю повів у протилежному напрямку.

27 березня 1942 р. відділу мови Інституту мови і літератури доручили зайнятися правописом.

24 липня німецька армія вийшла до Волги. На засіданні Президії АН УРСР секретар ЦК КП(б)У, завідувач відділу пропаганди та агітації К. Литвин (майбутній міністр культури УРСР) наголосив на комуністичній важливості правописного питання, – і засідання доручило академікові Л. Булаховському подати Президії свої пропозиції щодо українського правопису. 31 липня він це і зробив. Для складання нового правопису йому треба було:

  • комісію;
  • останню редакцію проєкту російського правопису;
  • останню редакцію проєкту українського правопису;
  • чинний український правопис.

Президія для складання проєкту “Українського правопису” утворила комісію на чолі з Л. Булаховським, якій доручили за місяць закінчити роботу над проєктом правопису і постановила “одержати в НКО РРФСР примірник проєкту російського правопису останньої редакції; в м. Саратов у НКО УРСР, у редакції газети “Комуніст” взяти одну з останніх редакцій проєкту “Українського правопису”, один примірник чинного правопису та орфографічний довідник, виданий наркоматом освіти УРСР”.

2 жовтня Булаховський з еміграційним наркомом освіти УРСР С. Бухалом виніс на розгляд Президії основні принципи редагування проєкту “Українського правопису”:

  • з російського проєкту правопису взяти розділи “Пунктуация”, “Слитные и дефисные написания”, “Прописные буквы”, “Сокращения”;
  • решту тексту взяти з довоєнного проєкту правопису українського.

Після публікації останньої редакції українського проєкту з’явилася нова редакція проєкту російського, тож у найновішу українську редакцію треба було втиснути останню російську редакцію.

Президія з усім погодилася, Булаховський став відповідальним редактором видання, а щодо редакції правопису вирішили:

  • за основу взяти проєкт, запропонований Інститутом мовознавства АН від 1937 р., редагований Державною правописною комісією УРСР (вид. 1940 р.);
  • у частинах, що не вимагають української специфіки (пунктуація, правопис великих літер та ін.), погодити проєкт із проєктом російського правопису 1940 р. Державної комісії РРФСР;
  • остаточним терміном закінчення редагування правопису встановили 1 січня 1943 р.

Про який проєкт мовилося?

1937 р. Інститут мовознавства міг здогадуватися про необхідність ще раз русифікувати русифікований 1933 р. “Український правопис”. Хоч фактичним упорядником змін “харківського” правопису 1928 р. був Н. Каганович, а фактичними авторами – прислані з Москви ідеологічні функціонери ЦК КП(б)У, що ставили функціонерів від мовознавства перед орфографічним фактом (і необхідністю обґрунтувати цей факт заднім числом), впроваджуючи свої чергові правописні зміни, та все ж усі три видання правопису в 1933-1936 р. були фірмовані А. Хвилею. Тому, коли 13 серпня 1937 р. Хвилю заарештували, стало зрозуміло, що його прізвища у новому виданні правопису не буде.

4 жовтня невдоволення надто неросійською українською мовою висловила московська “Правда” (в УРСР не була заборонена форма “радіом” (ким? чим?) – “единственно с целью избежать сходной с русской конструкцией “передавати по радіо”).

3 листопада заарештували наркома освіти Затонського, 27 листопада – керівника українських мовознавців Кагановича, а щодо їхніх колишніх підопічних “Правда” 12 грудня нагадала: “Буржуазные националисты, пользуясь бездействием и покровительством ЦК КП(б)У, распоясались и в области языковедения”.

28 січня 1938 р. першим секретарем ЦК КПУ Москва призначила Хрущова, а 17 лютого Інститут мовознавства виділив до складу урядової правописної комісії при наркомові освіти УРСР свого директора М. Бойко та зав. відділом російської мови М. Грунського.

5 травня в УРСР призначили наркома освіти Г. Хоменка – рівно через пів року після арешту попереднього. А 8 травня, політбюро ЦК КП(б)У приймає рішення № 43/33 “Про складання нового українського правопису”, затверджує державну правописну комісію з розгляду проєкту нового українського правопису і зобов’язує її “закінчити розгляд додатків до українського правопису, обов’язково притягнувши до цієї роботи найширші кола вчителів, літпрацівників, письменників. Після докладного обговорення проєкту нового правопису, подати його на затвердження ЦК КП(б)У з висновками про цей проєкт”.

Щодо українського правопису 1945
Щодо українського правопису 1945zbruc.eu

Перший проєкт нової редакції Українського правопису комісія одержала від Інституту мовознавства АН УРСР; його виклад з’явився у травневому числі журналу “Комуністична освіта” (на момент правописних рішень політбюро/РНК цей випуск уже місяць як здали в друкарню, але притримали спеціально для цієї публікації), “До проєкту змін в українському правописі”. Ось її цитата:

“Процес контрреволюційного “право-троцькістського блоку” остаточно розкрив перед трудящими СРСР і перед цілим світом жахливі злочини троцькістськобухарінсько-націоналістських вбивць і шпигунів. … Від убивств кращих людей нашої батьківщини до підкидання скла в продукти – така довга нитка цих злочинів. Річ певна, що система шкідництва не обминула і ідеологічного фронту. Буржуазні націоналісти – любченки, затонські, хвилі і інші запеклі вороги народу нашкодили тут чимало. Відомо, що це шкідництво широко провадилось і на мовознавчому фронті, особливо в словниках і правописі.

Щоб утруднити розуміння правил, у правописі подавались антинаукові твердження, створювалися розбіжності між окремими частинами його, нарешті, пропускалися складніші правописні питання або формулювання їх подавались зовсім неправильно.

Усе це підлі вороги народу робили для того, щоб виконати прямі вказівки своїх хазяїв-фашистів, агентами яких вони були. Їх завданням було – різними методами викидати з української мови слова, звороти, речення, подібні до російських, щоб створити штучний розрив між братніми мовами – українською й російською. Цим самим націоналісти намагалися розірвати живий кровний зв’язок українського народу з братнім російським народом, реставрувати капіталізм в СРСР, перетворити квітучу Радянську Україну на колонію німецького фашизму. Цю лінію вороги народу провадили і в правописі. Зрозуміло, що широкі трудящі маси Радянської України не могли бути задоволені таким правописом. Це підтверджувалося виступами в пресі, де критикувався правопис, і тими численними запитаннями, що надходили в Інститут мовознавства, тощо.

Перегляд правопису став невідкладною справою”.

У липні Державна правописна комісія у зміненому складі (заступника зав. шкільного відділу ЦК КП(б)У Т. Шматлая після призначення в комісію засудили у справі “Молодої генерації” українських націоналістів (пізніше замість нього в комісію направили П. Тичину) – ухвалила вважати другий проєкт Інституту мовознавства й ухвалила першим проєктом виправленого українського правопису, 25 липня зданого в друкарню, а 2 жовтня підписано в друк тиражем 350 примірників.

Комісія почала обговорення цього проєкту ще до друку. В статті М. Грунського та І. Губаржевського “Деякі питання українського правопису” в газеті “Вісті Рад депутатів трудящих УРСР” від 2 серпня 1938 р. пропонувалося, наприклад, прибрати правило дев’ятки:

“Правопис 1933 р., як і правопис 1927 р., укладався буржуазними націоналістами. Їх метою було віддалити український правопис від мовної дійсності, відірвати українську мову від братньої російської мови. Буржуазні націоналісти намагалися нищити все спільне з російською мовою не тільки в частині суто орфографічних явищ, а навіть і в частині структури граматики, як системи.

Зокрема, в попередніх правописах, в тих чи інших варіантах, говориться про написання и після ряду приголосних в іншомовних словах, – так зване “правило дев’ятки”. Це правило, як відомо, дуже важко сприймається і здебільшого не відповідає вимові. На Україні говорять “дівізія”, а не “дивізія”, “дісціпліна”, а не “дисципліна”, “іділія”, а не “ідилія” і т. д. Правда, деякі з слів іншомовного походження вимовляються з нахилом до и, але чи ж мало в нашому правописі, як і в усіх інших, таких місць, де правопис не цілком точно відбиває вимову? В усякому разі, далеко більше слів іншомовного походження, в яких після “дев’ятки” вимовляємо і, а не и, ніж слів, у яких вимова відповідає правилу дев’ятки.

Дев’ятка відбиває польську систему письма (порівн.: dyrektor, systema, żyrandole, tytuł і ін.), а засмічення української мови польськими словами та зворотами якраз і було на меті буржуазних націоналістів.

Зрозуміло, що знищення “дев’ятки” мало б велике значення в справі спрощення українського правопису.

У зв’язку з цим ми ставимо на обговорення таку думку: чи не варто скасувати правило дев’ятки, писати в словах іншомовного походження і, а не и.

Якби замість и в словах іншомовного походження писати і, то ці слова мали б такий вигляд: актріса, авторітет, акліматізація, актів, кандідат, артілеріст і ін.

Що ж до прикметників з суфіксом ИЧН (античний, археологичний, академичний, техничний), то тут треба писати И”.

Потому комісія уклала проєкт нової редакції; правило дев’ятки, попри його “польсько-українську буржуазну націоналістичність”, до речі, залишилось. Цей проєкт обговорили на поширеному пленумі Комісії в лютому 1939 р. – хоч у друк його було здано ще 6 січня, зміни вносилися – в друкарні – аж до квітня. Після затвердження нового (вже третього) проєкту Раднаркому УРСР 10 серпня 1939 р. його підписали до друку, але вийшов він – тиражем 50 примірників – вже 1940-го.

Член держкомісії Ю. Пеліпас зазначав:

“Державна правописна комісія мала постійний зв’язок із правописною комісією РРФСР, що працює над “Правилами единой орфографии и пунктуации”. Окремі розділи Українського правопису, в яких немає особливої специфіки української мови і які повинні бути однаковими в правописах, уніфіковані з “Правилами единой орфографии и пунктуации”. Уніфіковано розділи: “Правопис складних слів”, “Написання слів разом і через дефіс”, “Правопис частки не”,”Правопис частки ні”, “Вживання великої букви”, “Правила переносу” та “Головніші правила пунктуації”. Уніфікація цих розділів… усуне розбіжність у написанні однакових слів в українській і російських мовах”.

Оці розділи – що становлять більшість російського правопису – просто перекладені і внесені у правопис український, часто разом із прикладами.

Знавець правописної справи В. Сімович вказував: “Офіціяльний український большевицький правопис складали не за законами української мови, а що його підтягали під російський, щоб найбільш його зблизити до ортографії “братнього” народу. А що це зближення з року на рік, за програмою затіснювалося, то й не могло бути мови про стабілізацію й того вже большевицького правопису. Тим пояснюється, що з року на рік виходили нові й нові проєкти змін правопису – в дусі такого зближення. Вершком такої тенденції був проєкт із 1939 р., надрукований у 1940 р.”

Оце зближення стало основою затвердженого 1945 р. українського правопису, що з деякими змінами діяв до 2019 р.

Спроби реформувати правопис в 1930 р. (комісія Главнауки) та в 1931 р. (НІЯз) закінчилася ліквідацією інституцій, що пропонували реформи. За відсутності правопису його норми почали визначатись орфографічним довідником: у січні 1933 р. в Ленінграді вийшов “Технико-орфографический словарь-справочник” Н. Філіппова. А в Москві – довідник “Орфография, пунктуация и техника корректуры” А. Шапіро і М. Уарова. Ленінградська і московська школи сповідували різні принципи: наприклад, одні казали писати “колач”, інші – “калач”.

1933 р. з’явилися дві орфографічні комісії: московська – при Наркомісаріаті освіти, і ленінградська – при АН. Щоб узгодити розбіжності ніж ними, 1935 р. з’явилася об’єднана комісія – при Академії наук під керівництвом наркома освіти РРФСР А. Бубнова. Наступного року вийшло два проєкти “Свода орфографических правил”: ленінградський за ред. Орлова і московський за ред. Ушакова.

У квітні 1936 р. комісія зібралася в Ленінграді, щоб дійти до одного проєкту (і продиктувати делегації Інституту мовознавства АН УРСР, якими мають бути підручник та правопис української мови), потім у червні, потім у жовтні. А в жовтні 1937 р. А. Бубнова арештували за антирадянську терористичну діяльність і за 10 місяців розстріляли. Спільний московсько-ленінградський проєкт з’явився лише 1939 р., після створення 10 липня урядової комісії під керівництвом союзного наркома освіти.

Український проєкт підписали до друку в серпні 1939 р. Російські дискусії, як правильно писати – “снегирь” чи “снигирь” – українські мовознавці спостерігали з дистансом (щоправда, Булаховський як завкафедри російської мови брав участь у цих баталіях).

Але такі моменти, як писати російською “День Урожая”, “день Урожая” чи “День урожая”, несли пряму вказівку для радянських норм української – і до вирішення таких питань у російській мові затвердження українського правопису відкладалося, бо кожен новий російський проєкт вимагав змін в українському.

Та обов’язок української правописної справи чекати на російську був чинним лиш у мирний час  – під час війни партія наказала український правопис приймати на основі чинних російських проєктів, а після затвердження російського правопису до українського треба буде внести відповідні зміни.

4 грудня 1942 р., у розпал Сталінградської битви і за два місяці після затвердження принципів нового правопису, Булаховський рапортує про “закінчення роботи з редагування проєкту українського правопису”.

Проєкт відіслали в ЦК партії та уряд, і 14 березня Політбюро ЦК КП(б)У / РНК УРСР приймає рішення “Про затвердження проєкту “Українського правопису” складеного Державною Комісією за головною редакцією академіка Булаховського”:

“Доручити заступнику голови Раднаркому УРСР тов. М. Бажану скликати в м. Уфі під його головуванням пленум державної Комісії щодо вироблення проєкту українського правопису.

На пленумі остаточно затвердити проєкт українського правопису і передати його Укрвидаву при ЦК КП(б)у в готовому схваленому вигляді для видрукування.

Тираж видання “Українського правопису” встановити 10 000 примірників. Виданий текст “Українського правопису” надіслати до всіх партійних, радянських і громадських організацій, установ, інститутів, видавництв, шкіл, вишів, культурно-освітніх закладів, театрів УРСР”.

Бажана трохи більше, ніж за тиждень перед тим призначили (завдяки його перекладові “Витязя в тигровій шкурі”, який сподобався Сталіну) на цю наркомівську посаду; а на посаду наркома освіти УРСР призначили Г. Тичину. Вони і сформували нову Державну правописну комісію, куди, крім Л. Булаховського, включили М. Рильського та Ю. Яновського.

Через тиждень після постанови політбюро і уряду Держкомісія збирається в Уфі і змінює деякі пункти вже узгодженого в ЦК проєкту: зокрема повертає в алфавіт літеру “ґ”, залишає написання “Европа” – і схвалює правопис такий для затвердження. Презентуючи проєкт на нараді, де були присутні члени Держкомісії, Булаховський підкреслює, що це не його проєкт, а Держкомісії.

Цікаво, що в передмові до видання правопису 1945 р. ця нарада раптом перетворилася в “збори широкої громадськості”, яка складалася з 4 письменників, 11 літературознавців, 5 мовознавців, 2 мистецтвознавців, 2 композиторів, геолога, історика та партійного функціонера.

Втім, не всі філологи були фахівцями з україністики: троє – з Кабінету по вивченню єврейської мови та літератури, А. Ряппо займалася естонською літературою, Б. Зданевич – тюркологією, а Н. Крутікова та І. Ямпольський були “чистими” русистами.

На нараді нарком освіти П. Тичина наголосив на основних моментах внесення змін у правопис:

  • спростити;
  • передати аромат та красу змін народної мови під час війни;
  • “щоб український правопис в основному далеко не відходив від правопису російського”.

В основі проєкту, готового вже у грудні, було покладено, зазначив Булаховський, проєкт змін, розроблений держкомісією 1940 р., і його вже затвердив був ЦК партії – але зі створенням нової, “письменницької”, держкомісії проєкт довелося змінити.

Зміни ці стосувалися, зокрема, повернення літери “ґ” (у стислому переліку “давніх українських слів”; в іншомовних читаємо “ґ”, а пишемо “г”, бо, мовляв, “нове покоління вчилося без цієї літери”) та збереження написання “Европа”, в попередньому проєкті зміненого на “Європу”.

Мотивом повернення літери “ґ” стало, виявляється, погіршення російської вимови в Україні: такого звука вимагає російська літературна вимова, а відсутність літери “ґ” призводить до занепадання самого звука серед українців.

29 липня 1943 р. в доповідній записці Хрущову до планованого розгляду проєкту українського правопису голова Президії ВР М. Гречуха виступив проти такої аргументації, побачивши в цьому можливість написання “Ґорькій”, “Ґоголь”, “Новґород”.

“Европа” замість “Європа” стало несподіванкою для старшого наукового співробітника Інституту мови і літератури П. Лисенка, що від 31 липня 1942 р. був секретарем комісії АН УРСР для складання проєкту “Українського правопису” – очевидно, “жваве обговорення” проходило у досить вузькому колі. Та в затвердженому через 2 роки українському правописі літери “ґ” не було, як не було – і донині нема – “Европи”.

Та залишилася скасованою норма, введена 1933 р., що “після голосних в іншомовних словах i передається через і (а не через ї)” (тобто припинилося написання “архаічний”, “героічний”, “мозаіка” тощо).

Щодо пунктуації, писання слів разом і окремо, вживання великої і малої літер, то, зазначив Л. Булаховський, настанова була на узгодження “з іншими правописами Радянського Союзу, насамперед – з російським”; “жваве обговорення” цього питання навіть не торкалося: було вирішено, що Булаховський просто внесе відповідні зміни згідно з останнім російським проєктом, який Бажан привіз перед нарадою.

Насильне зближення з російською мовою не обмежувалася згаданими розділами. Цікавою є відповідь Л. Булаховського на питання, як треба – “народній” чи “народний” і “східній” чи східний”: оскільки в російський мові є “народный”, то в українській мові треба писати “народний”, а оскільки в російській нема слова “східний”, то треба писати “східній”.

Від фахового питання членкора АН УРСР Е. Г. Співака, завідувача Кабінету з вивчення єврейської мови, чому треба змішувати орфографію з морфологією, Л. Булаховський відмахнувся: “Я дав пояснення вже на попередній нараді”.

Так само коротко відповів Л. Булаховський П. Лисенкові на його питання про те, “як же бути зі словом “европейський”?”: “В діючому правописі є “европейський”, і не бачу підстав, щоб із цим не погоджуватись”. В обговоренні Лисенко ще раз порушив це питання, адже у вересні 1938 р. він писав:

“Вороги народу – буржуазні націоналісти, троцькісти і бухарінці, пробравшись в органи Наркомосу, Інститут мовознавства, всякими способами намагалися перекрутити ленінсько-сталінську національну політику на Україні, розірвати віковічну дружбу російського і українського народів. Ставлячи бар’єр між братерськими російською і українською мовами, вороги намагалися засмітити українську мову, полонізувати її, викинути з неї все, що подібне до російської мови. Вся ця мерзенна робота провадилась і в правописі. Націоналістичною вигадкою, скерованою на відрив від живої мови і, особливо, на відрив від братерської російської мови, було те, що рекомендували писати Европа замість Європа, Евпаторія замість Євпаторія, Евфрат замість Євфрат і т. д.

…Слово европейський ніхто не каже в народі, а кажуть європейський. І якщо оправдуватися народним принципом, то треба давати слова так, як їх називає народ”.

Лисенка підтримали письменники О. Кундзіч та Ф. Бурлака. На це отримали від Бажана звинувачення у відході від лінії партії:

“В проєкті українського правопису [має відбитися] принцип єдності українського народу, починаючи від Північного Донця аж до Карпат.

Виходячи з цього принципу, ми вирішуємо питання відразу, що поставлено тут, що писання для всього українського народу мусить бути єдине, воно мусить об’єднати і східньо-північні говірки нашої мови, і західні говори, підкоряючи їх всі принципу єдності нашої української мови, мови, яка має свою вікову історію, свою славетну літературу, своїх великих вчених і знавців – поетів, письменників, мовознавців.

Тут у виступі тов. Лисенка звучали ноти, які фактично заперечували принцип єдності українського народу. Неправильно думати, що західно-українська говірка – випадкова, чужа і не гідна нашої уваги. В цій говірці – велика засміченість германізмами і полонізмами, але треба відрізняти західно-українських націоналістичних неуків від мови західно-української трудящої маси. Перше – варто нашої зневаги, друге – мусить бути нами враховано.

Не можна, бажаючи внести зміни в проєкт українського правопису, наводити такі аргументи, як от “у мене в селі говорять”, або “це мені не до смаку”, або “а в Манджури інакше написано”. Це аргументи повзучого емпіризму чи серйозного імпресіонізму. Проте такі аргументи часом тут звучали в виступах деяких товаришів”.

Ця ж відповідь стосувалася і іншої тези Лисенка – що “в народній мові перевага віддається формам на -ть (писать, читать, молотить, косить)”, а тому необхідно затвердити “абсолютну паралельність закінчень інфінітива на -ти і -ть”.

Гострою була реакція Л. Булаховського на пропозицію щодо ширшого запровадження літери “ґ”: “Коли ця літера зустрічалася широко, це збагачувало українську мову”.

Доля літери “ґ” в українському правописі спричинила конфлікт між Тичиною та Булаховським 28 серпня 1943 р. на нараді державної правописної комісії в Помірках під щойно визволеним Харковом за участю голови Раднаркому М. Хрущова, голови Президії Верховної Ради М. Гречухи, заступника заввідділу пропаганди і агітації ЦК К. Литвина.

Ось як цю ситуацію, зі слів дружини П. Тичини Лідії Петрівни, описує С. Тельнюк:

“Булаховський, аргументуючи необхідність однієї літери “г”, посилався на думку найвищих інстанцій про потребу якомога тіснішого зближення української та російської мов. Говорилося й про те, що наявність двох “г” ускладнить засвоєння української мови людьми неукраїнської національності, що це створить додаткові труднощі у друкарнях і (страшно подумати!) поставить радянський “Український правопис” на одну дошку з правописом, яким користуються зарубіжні українці, серед яких є й чимало ворогів Радянського ладу…

Тичина, який був наділений найвищими повноваженнями у мовно-освітніх питаннях, не міг погодитися…

М. С. Хрущов та М. С. Гречуха дотримувалися при обговоренні нейтралітету, але аргументи, які висловлював Л. Д. Булаховський, були для них ближчими й зрозумілішими. Проте й думку Тичини, який став наркомом освіти УРСР за наполяганням самого Й. В. Сталіна, не можна було ігнорувати: а що, як Павло Григорович поскаржиться самому Верховному Головнокомандуючому, який вважався корифеєм геть усіх наук, у тому числі й мовознавства, і той зопалу, не розібравшись, що й до чого, угледить у ліквідації одного “г” цілу міжнародну політику?!

Бурхливе обговорення тривало допізна.

Зрештою, дійшли згоди: “Український правопис” треба схвалити в цілому, а питання про “г” [а також, за свідченням Л. Булаховського, правопис російських прізвищ, слів “народній” – “народний”, “східній” – “східний” тощо] вирішити в робочому порядку. Павлові Григоровичу запропонували підписати теку з машинописом “Українського правопису”. Тичина сказав: “Відкладемо на завтра! Підпишемо на свіжу голову!” І Хрущов, і Гречуха, й інші учасники цього тривалого засідання погодилися з наркомом…

А наступного ранку учасники обговорення поїхали в Харків, де мав відбутися мітинг, присвячений визволенню першої столиці Радянської України від німецько-фашистських загарбників … Суперечка продовжувалася на ходу…

Саме тоді й налетіли на два “вілліси” німецькі літаки. Під час бомбардування наркома освіти П. Г. Тичину було викинуто з машини. Контуженого, з важкою травмою – переломом ноги – його забирає в свою машину М. С. Хрущов і наказує шоферові тут же відвезти поета в госпіталь. Мітинг на честь визволення Харкова проходить без Тичини. “Український правопис” залишається без наркомівського підпису…

Кілька днів Павло Григорович лежить у госпіталі, потім на приватній квартирі, а далі М. С. Хрущов на своєму літакові відвозить його до Москви, в Кремлівську лікарню. Там він і продовжує своє лікування майже до кінця 1943 року.[…]

Новий український правопис був затверджений без Тичини, інстанцій над Наркоматам освіти було чимало, – і все ж начальству хотілося, щоб і Павло Григорович підписав цей документ. Булаховський раз у раз підходив до Тичини з текстом правопису, але нарком придумував найнеймовірніші відмовки, аби лиш не підписувати те, до чого не лежала його душа. То при ньому не було потрібної авторучки, то його негайно кудись кликали, то ще щось… Нарешті, всі аргументи були вичерпані, і коли академік Булаховський підійшов у черговий раз, академік Тичина послав його разом з “Українським правописом” за відомою непристойною адресою. Ображений Булаховський звернувся до президента АН УРСР, академіка О. О. Богомольця із скаргою, що нарком освіти виматюкав його, визначного мовознавця, під час виконання ним службових обов’язків. Богомолець покликав обох академіків до себе в кабінет – і там прямо сказав Павлу Григоровичу: щодо “г” є пряма вказівка Й. В. Сталіна, а невиконання прямої вказівки вождя – річ нечувана. Тичині відступати було нікуди – і він мусив підписати “Український правопис”.

Виглядає, що перед підписанням був етап ще однієї комісії, бо Булаховський зазначав, що перші місяці 1945 р. над погодженням окремих питань працювали М. Бажан, П. Тичина, Г. Пінчук та Л. Булаховський. Затверджений проєкт передали наркомом освіти П. Тичиною до Раднаркому УРСР, де 8 травня 1945 р. постановили:

“З метою врегулювання українського правопису відповідно до зрослих вимог культури, науки і мовної практики населення України проект українського правопису, розроблений Інститутом мовознавства Академії наук Української РСР під керівництвом дійсного члена Академії наук УРСР тов. Л. А. Булаховського і затверджений Народним Комісаром Освіти УРСР тов. Тичиною, схвалити”.

10 жовтня 1945 р. “Український правопис” підписали до друку, а 15 листопада 1946 р. Рада міністрів УРСР приймає постанову про запровадження на території УРСР нового українського правопису, розробленого Інститутом мовознавства АН УРСР “до обов’язкового вжитку в усіх навчальних закладах, установах, виданнях і пресі на території Української РСР – з 1 грудня 1946 року”.

і

цікаве