Будинок біля базару

У цьому домі до революції знаходилася знаменита булочна Прохорова. Її знало все місто за пишні чорні й білі хліби, витіюваті пахучі кренделі, ситні французькі булки. А посипаними маком бубликами та хрумкою солодкою або присоленою сушкою однаково захоплювалися і малі, і старі, і єлисаветградці, і гості. Навіть булочну частіше називали бубличною.
Праворуч у підвальній частині будівлі містився трактир, де годинами чаювали та споживали міцніші напої Макеєвської гуральні численні торгаші й селяни околишніх сіл, які з’їхалися на базар, що розповзся на іншому боці головної вулиці.
Можливо, це чорно-біле зображення 1 особа та водойма
Потім у трактирі з 1905 року чорносотенці влаштували свій опорний пункт – адже син підприємця Олександр Прохоров очолював міську бойову дружину погромників. Був об’єктом кількох замахів. Однак, хто шукає пригод, той їх обов’язково знаходить. Ось що писало «Русское слово» 24 лютого 1907 з Елисаветграда: «Выстрелом в окно вагона трамвая убит главарь дружинников «Союза русского народа» Александр Прохоров. Убийство вызвало панику, особенно в виду предстоящего 26-го февраля празднования годовщины «Союза». А вже 28 лютого та ж газета сповіщала: «Сейчас окончились похороны убитого 24-го февраля главаря дружинников «русского союза» Прохорова. На обратном пути «союзники» начали стрелять, избивать проходящих евреев, разбивать окна еврейских магазинов на главной улице. То же происходило на базаре. Говорят, что есть раненные. Все торговые заведения закрыты. Город охвачен паникой. Улицы словно вымерли. Вызваны войска».
Дещо з родоводу цього Прохорова.
Московський купець Іван Якович Прохоров у 1874 році заснував у «бєлокамєнной» відому ткацьку Трьохгорну мануфактуру. У 1881 році він помер і справу перебрала до рук дружина Ганна Олександрівна. У шлюбі вони мали дітей: Любов (1857), Сергія (1858), Миколу (1860), Онисію (1861), Варвару (1864), Катерину (1866)
На зображенні може бути: 1 особа
Так трапилося, що авторитетний єлисаветградський дворянин і поміщик-землевласник Сергій Кирилович Соколов-Бородкін побрався зі старшою купецькою дочкою Любов’ю. Купці ж потім перетворилися в таких собі вдатних і грошовитих буржуа – промисловців Прохорових. Після її ранньої смерті Бородкін, як кажуть, не відходячи від каси, поєднався з молодшою сестрою Варварою, котра стала другою матір’ю крихітці Любі від першого шлюбу. Бабця Ганна Олександрівна, овдовівши та опікуючись малесенькою внучкою, періодично наїжджає, а потім і остаточно, прихопивши обох синів, перебирається до Єлисаветграда. Звідси часто навідується до «Трьохгорки» наводити лад на фабриці. Парубки зайнялися борошномельним бізнесом та пекарськими проблемами, жорстко конкуруючи з місцевими євреями. Ось у родині котрогось з них і появився на світ згаданий чорносотенець Олександр Прохоров. Не міг же він залишатися осторонь, коли рідна бабуся і кузина Любов Сергіївна Бородкіна з ентузіазмом на хвилі ура-патріотизму впряглися в діяльність Червоного Хреста під час російсько-японської війни.
Можливо, це художній твір одна чи більше людей
Булочна і пивниця зберегли свій профіль, переживши епоху Леніна-Сталіна-Хрущова-Брежнєва аж до реконструкції набережної. Була, правда, глибока криза з випічкою в 1932-33 роках, яку вкрай болісно пекарі подолали. Уже, звичайно, без Прохорових. По закінченню Другої світової пивнушку здебільшого відвідували інваліди та ветерани війни, де часто влаштовували дискусії між собою навіть відомі в місті люди Каліхов, Куропятников, Шаповалов, Кандідов, зрідка Верхоланцев. Інші тихцем зносили сюди і приторговували родинним скарбом та власними нагородами. Тому на «точку» навідувалися і не менш відомі збирачі-колекціонери Ільїн з художником Федоровим, Корецький-бандурист з філармонії. Цей приходив сюди вже переодягнутий із сценічного костюма і без бандури, з якою щойно за дещицю гастролював на базарі. Проживаючи в так званому Пасажі, Олесь чудово знав усі, як велелюдні, так і найзатишніші куточки центру міста з їх специфікою.
Для Федорова з Ільїним характерний такий епізод.
Фоліант «Дрезденская картинная галерея. Часть первая», запропонований алконавтом Ванькою, зацікавив Вольдемара і той потягнув до пивниці Шурика, аби він купив або виміняв для своєї колекції. То був том у досить пристойному стані, лише з вирізаною кимось ілюстрацією «Спляча Венера» Джорджоне. Усі інші Венери – і Пальма Старшого, і Тіціано Вечелліо – були на місці. а ця зникла, стверджуючи, що книга побувала у бувальцях. Видана в Петербурзі видавництвом Суворіна після дозволу цензури в 1895 році. Текст написав Герман Люке. Переклад з німецької звірив з оригіналом головний хранитель Ермітажу Андрій Іванович Сомов, батько художника Костянтина Сомова. Проте Ільїн, переглядаючи та ощупуючи товар, не загорівся ентузіазмом придбати його. Відмовився брати, завваживши пропажу «Сплячої Венери», що являлася родзинкою дрезденської експозиції. Навколо неї завжди товклися відвідувачі, трепетно споглядаючи, як сонна богиня пестить лівою рукою своє лоно. При певній медитації глядачам навіть здавалося, ніби її пальці ворушаться. Твір став лебединою піснею майстра – пейзаж і постіль домальовував уже учень метра Тиціан. В епоху Відродження панувала мода серед титулованих женихів дарувати своїм обраницям портрети з них в образі Венери з прозорими натяками, що очікується від майбутніх дружин. У таких шлюбних подарунках зустрічаються куди фривольніші жести, сюжети й символіка.
Утім, не виключено, що прижимистий колекціонер просто збивав ціну. Тоді дещо ображений Вольдемар, щоб не відміняти оборудку та морально не травмувати Ваню з Кущівки, виставив тому півлітровку з невеликою доплатою. Вийнявши авторучку, вже досить невпевненою рукою підписав «Сашке от меня», в такий спосіб підколовши друга, якого зазвичай іменував Шуриком. Потім Вован з Іваном «приговорили» ще одну пляшку, а Шурик допив своє пиво. Обмивши операцію, компанія розійшлася.
Арсеній Тарковський при відвідинах «малої батьківщини» на правах ветерана війни й інваліда завжди заглядав до знайомих з дитинства закладів. Маємо на увазі і булочну, і пивницю. Призначав там зустрічі з друзями, які ще залишалися. Під кінець життя згадував давні епізоди. Ось один, пов’язаний з базарним антуражем:
«…Раптом мною оволоділа солодко-злочинна думка: одному піти на базар і хоч краєм ока поглянути на точильників за роботою.
І я здійснив цей задум. Переліз через паркан і сусіднім двором, щоб мене не спіймали біля наших воріт, вийшов на Інгульську вулицю. Мене не звабили ні морозиво на розі, ні похоронна процесія, ні хлопчаки, що запускали змія. Я, мов сомнамбула, як одержимий, прямував до базару. Ось бублична Прохорова, ось колоніальна лавка Ситникова, ось міст через Інгул, ось молочниці, а ось і вони, маги й чародії, мої хранителі таємниць, схилені над верстатами, оперені віялами вогню.
Можливо, це художній твір 1 людини
М’ясники приносили їм ножі, і ці відворотні знаряддя, що дотикалися до сирого м’яса, здавалось, забували про нього, приникаючи до точила. Сипались іскри, сипались вони щонайменше з двадцати ножів зразу, з двадцати точильних каменів, що шалено оберталися. Відкривши рота, не помічаючи нічого, крім вогню, я переходив від одного майстра до іншого. Розпечене сонце котилося небом, було спекотно, та я того не відчував. Я не задумувався над тим, що відбувалося зі мною, я був занадто малим для того, але я розчинився в огні.На зображенні може бути: 1 особа
Сонце сідало, а я всё ще стирчав біля точильного ряду. Нарешті мої герої дня стали один за одним покидати базар. Залишився останній з них. Він догострював ножі з великої м’ясної лавки в кутку базарної площі. Але й він здав нарешті роботу, закинув свій верстат на плечі, і я побрів за ним, як колись діти в казці пішли за крисоловом. Він йшов попереду, а я плёнтався за ним. Ми перейшли міст, завернули за ріг, обминули Грецьку церкву і через прохідной двір увійшли туди, де я ще ніколи не був…».
На зображенні може бути: 2 людини та люди стоять
Ілюстрації: будинок Прохорових при соціалізмі; В.Федоров “Автопортрет”; В.Федоров “Портрет О.Ільїна”; Джорджоне “Спляча Венера”; уродженець Єлисаветграда Іссахар-Бер Рибак “Точильник”; Арсен Тарковський зі старшим братом Валерієм.
Леонід Багацький

і

цікаве