«Іро, от побачиш, буде велика війна»

 

Кажуть, Віктор Шарий не любив гучних слів. Просто добросовісно робив своє – і як крайовий отаман Буго-Гардівської паланки Українського козацтва, і як староста парафії Свято-Володимирського храму, і як активіст громадських організацій, і як чиновник держустанови. А коли Україна опинилася в смертельній небезпеці, узяв у руки зброю. Побратими називали його Паланковим. Загинув 18 грудня під Бахмутом. Похорон пройшов багатолюдно. Були родичі,  військові, громадські активісти, політики (дехто з колишніх нардепів  теж), посадовці і ще багато-багато людей, які знали й шанували Віктора Григоровича. З деким з них поспілкувався кореспондент «УЦ».

– Ірина Шара, вдова:

– Ми родом з Чернігівщини. Сосницький район, село Конятин. В одній школі вчилися, я молодша від Віті на два роки. Він після строкової служби залишився на понадстрокову. Став прапорщиком, згодом старшим прапорщиком. Служив у Німеччині, звідти в Бурятію перевели. І я з ним попоїздила. У Бурятії жили в бараку на кілька сімей, поки окреме житло не отримали. Не забуду тих зим. Шибки замерзали так, що нічого не видно. Під час чоловікової служби в Бурятії  у нас народилися діти. Оля й Катя. Як СРСР розпався, офіцерам і прапорщикам, які родом з України, дали можливість вибирати, де служити далі – в російській армії чи українській. Чоловік сказав, що повертатимемося в Україну. Хоча йому пропонували місце під Москвою. Знайшов місце в десантній частині в Кіровограді, бо сам же – десантник. Перебралися. У Кіровограді сподобалося.

Тут Віктор і захопився суспільними справами, політикою, історією України.

 Він, вважайте, й не жив удома, – продовжує Ірина Шара. – Постійно зайнятий громадською роботою. Козацтво, Товариство репресованих, Будинок офіцерів, українська церква. Дружив з отцем Олексієм, при ньому церковним старостою був. Коли у церкві треба було фундамент полагодити, мене й дітей брав, разом щебінь тягали. Дружив з Віктором Полтавцем. Вони разом боролися, щоб  пам’ятник репресованим українцям встановити. Чоловік і в педуніверситет вступив, щоб краще знати історію. Уже в зрілому віці вивчився на історика.

За словами Ірини Шарої, її чоловік не відмовляв нікому в допомозі і не  цурався будь-якої роботи.

– Мій Вітя усім допомагав. Такий був. Якби не такий, стільки людей не прийшло б на похорон. Один попросив Вітю перекрити дах. Кажу: «Вітя, у нас вдома ремонт не зроблено, нехай до  нас прийдуть, допоможуть». А чоловік: «Іро, в нього мати хвора,  сам хворий». І допоміг. Іншому позичив на лікування дочки, той так і не повернув. Про це я дізналася від людей. Коли чоловік в обласному управлінні юстиції працював, подвір’я виклав тротуарною плиткою. Днями навколішки викладав. Прийде додому, натруджений, кажу: «Вітя, чи немає робітників, що ти сам кладеш ту плитку?» –  «А хто ж, як не я? Ще не так покладуть». Рослини красиві посадив там. Навіть огірки в мішку вирощував, колег пригощав.   

Коли росіяни вторглися на Донбас, Шарий вирішив, що має взяти участь у захисті батьківщини.  Воював у складі Української добровольчої армії.

 Вітя брав відпустку на роботі в управлінні юстиції і їхав в зону АТО. Кілька відпусток провів на війні. Є нагороди. За рік до повномасштабного вторгнення  говорив  мені, що росіяни не обмежаться Донбасом. Казав: «Іро, от побачиш, буде велика війна. Скажи своїм сестрам, нехай перебираються в Україну». Я не вірила. А Вітя правим виявився. Не знаю, чому такий упевнений був, що війна неминуча. Можливо, від військових знав, з якими спілкувався. Чи дійшов такого висновку, вивчаючи історію України, наші стосунки з росіянами. На політиці розумівся.

У березні 2022 року Віктор знову став до лав Української добровольчої армії. Хоча дружина відмовляла.

  Я його просила: «Не їдь, Вітя. Ти вже немолодий, не вистрибнеш з окопу». Він каже: «В мене ноги міцні. Руки слабші, але автомат втримаю. Хлопці не навчені. Треба їх навчити». Вітя розумівся на зброї. Чотириста разів стрибнув з парашутом. І бігав добре свого часу. Коли служив десантником, завжди другим прибігав на кросах. «Іро, я краще молодих бігаю».

Під час цієї війни Вітя спочатку був Києві, потім їх відправили на Херсон, потім під Запоріжжя. Згодом повідомив, що потрапив у пекло. За два місяці до загибелі написав, що його добровольчий підрозділ увійшов до ЗСУ.  По телефону ми майже не говорили, не було зв’язку. Останній місяць тільки писали одне одному.  Я й не думала, що Вітя на передовій. Думала, возить хлопцям їжу чи патрони. «Іро, по телефону нічого не розповідатиму. Усе розкажу вдома». Так і не розповів.

Пізньої осені він приїздив на кілька днів у Кропивницький. Збирав гроші на ремонт їхньої військової машини. Я тоді на Чернігівщині була, до мами їздила, дуже хворої. Повернулася в Кропивницький, коли чоловік уже поїхав. Наша завбудинком Оля розказувала мені, як зустріла біля будинку мого Вітю, дуже втомленого. Оля запитала в нього, коли цей жах скінчиться. Вітя сказав, що не скоро. 

Потім я знову поїхала на Чернігівщину. 17 грудня написала чоловікові, він того дня так і не відкрив моє повідомлення. Мабуть, зайнятий був. Наступного дня його не стало.  Я про це дізналася 19 грудня. Випадково. Уранці, як завжди, відкрила Фейсбук, читаю: «Загинув Шарий Віктор Григорович». Мама помітила, що я розхвилювалася, питає: «Ти чого?». «Та нічого», – кажу. Думала, помилка. Це була не помилка.

Про обставини загибелі чоловіка Ірина дізналася від його побратимів, з якими підтримує зв’язок.

–    Хлопці кажуть, по них сильний вогонь вівся. Ще й ворожий дрон над ними літав. У них не було ні танка, ні важкої зброї, тільки автомати й гранати. І мій чоловік сказав молодим хлопцям, щоб відійшли, а сам залишився. «Якби не Григорович, нас би повбивало», – сказав мені один з них. Потім вони його тягли з поля бою. Думали, поранений. Затягли в якусь трубу. Мабуть, під дорогою. Пощупали руку, а пульсу немає. Я вдячна хлопцям за те, що не кинули. Розумію, що не тільки мій чоловік загинув, що й молоді гинуть. Але таке горе…

Про внуків.

  Олиному Максимові – півтора року. Вони зараз у Данії. Катиному Саші – п’ять місяців. Вони під Києвом.  Вітя уже уже на війні був, коли Катя народила. Так і не побачив молодшого внука. Так радів, коли дочки хлопців народили. Казав, нарешті козаків дочекався.

Кропивничанин Анатолій Авдєєв знав Віктора Шарого по спільній громадській роботі.

 Познайомилися ми в січні 1993 року. Я тоді очолював Буго-Гардівську паланку Українського козацтва. З ініціативи Гетьмана Українського козацтва генерала-майора Володимира Муляви, який водночас був заступником міністра оборони, для військових і козаків проводилися спільні навчання з основ бізнесу. Військових, які через кілька років мали звільнитися зі служби, готували до цивільного життя. У Кіровограді такі курси проводилися в Будинку офіцерів. На них я і познайомився з Віктором Шарим, який  восени 1992-го переїхав у сюди із Забайкалля, обравши українську армію. Віктор зацікавився козацтвом, і згодом я прийняв його в наші лави, призначив крайовим осавулом.

Ми подружилися, бували один в одного вдома. Пам’ятаю його величезного собаку-кавказця, який мирно уживався в квартирі з великим білим котом. Вітя захоплювався історією України, мав чимало літератури на цю тему. Радянська армія не зіпсувала його, не перетворила на солдафона, на «совка». Він ще й переборов набуту в армії звичку вживати міцні слівця. Спілкувався лише українською.  

Відповідальний, дружелюбний, принциповий, знавець військової справи, Шарий як крайовий осавул був на своєму місці. Наша паланка тоді займалася ще й охоронною діяльністю, вартувала на ринках і в школах,  при нагоді допомагала міліції в забезпеченні громадського порядку. Віктор Шарий, поки поєднував участь у козацтві з державною військовою службою, до охоронних завдань безпосередньо не залучався, його робота була організаційна.

Наприкінці 1990-х він звільнився з військової служби. Я на той час уже склав повноваження отамана. Але бачилися часто, радилися один з одним з різних питань.  Тоді у нашому товаристві завелися чвари, в області виникли численні козацькі організації, їх засновники назвали себе отаманами, носили генеральські мундири і торгували нагородами. Шарий критично ставився до всього цього, декого з шахраїв викрив. Тому я й клопотав перед гетьманом Українського козацтва про призначення Віктора Шарого наказним крайовим отаманом.

2003 року Віктор очолив Буго-Гардівську паланку. Він плідно працював на цьому посту, козацькі ради неодноразово обирали його крайовим отаманом. Крім того, що виконував повсякденну роботу в козацтві, він ще й організовував поїздки до місць козацької слави та на щорічні всеукраїнські козацькі ради. Їздили в  Мамаїв Яр між Богданівкою і  Цибулевим, в Коропець, на Хортицю, в Івано-Франківськ, Нікополь, Верховину, Батурин, Конотоп, Корсунь,  на Донбас… 

Мало хто знає, що за участі Віктора Шарого встановлено пам’ятну брилу на честь жертв політичних репресій біля апеляційного суду і хрест жертвам Голодоморів, на місці якого, на Фортечних Валах, згодом появився пам’ятник. 

Коли був живий дід Сорока – так ми називали Семена Климовича Сороку, колишнього зв’язкового УПА, – навколо нього згуртувалося декілька людей. Входив у наше коло і Віктор Шарий. Разом з Віктором Полтавцем та Віктором Тріщенком він впорядковував могилу командира підрозділу УПА В’ячеслава, те місце розшукав Семен Сорока.

Цікавився Віктор і геральдикою, допоміжною історичною дисципліною. Ми з ним у 2000 році  стали  співзасновниками Української геральдичної колегії. Я пропонував Вікторові розробити та зареєструвати власний герб. Та у нього не дійшли до цього руки, завжди мав багато громадської роботи.  Неодноразово був одним з організаторів у нашому місті зльотів геральдистів України.

2014 року почалася війна на Донбасі. Віктор воював у складі Української добровольчої армії, бо за станом здоров’я до ЗСУ його не брали. Брав в управлінні юстиції відпустку і вирушав захищати Україну. Так було кілька разів. У березні 2022-го він знову зібрав рюкзак і – на фронт… Професійний військовий, патріот, Віктор не міг по-іншому. 

Віктор Крупський

http://uc.kr.ua/2023/01/10/iro-ot-pobachysh-bude-velyka-vijna/

і

цікаве