Інгул, що може напасти

 

Через місто Кропивницький протікає загадкова ріка. Інколи влітку вона має неприємний запах і цвіте. А інколи навесні розливається, виходить зі своїх берегів, підтоплюючи людське житло. Хоча у сусідньому Миколаєві на ній будують та спускають на воду кораблі, діє розвідний міст. Ця ріка має багато таємниць.

При обстеженні порожнин, розташованих під сквером «Центральний», кілька років тому виявили, що вони постійно залиті водою. Проблему, звідки береться та вода, майже ніхто не вивчав. Відомо, що там ще у 1798 році було споруджено підвали. Кажуть, що належали вони Успенському собору, розташованому поряд (на його місці тепер знаходиться міськрада). У підвал ніколи не потрапляло навіть краплини води. У ньому зберігалися продукти харчування, церковні вироби, коштовності храму. В такому ж сухому стані перебували підвали знаменитого будинку Заславського, що стояв просто на березі Інгулу. Вміли будувати колись… У радянські часи у цих підземних приміщеннях зберігали лід для закладів громадського харчування і торгівлі, адже холодильних установок до 50-60-х років не вистачало. Ймовірно, що ті води мають ґрунтове походження.

За переказами, Інгул був одним із рукавів Дніпра. Став самостійною річкою завдяки різним зсувам порід та підґрунтовим водам. Тому виміряти обсяги води хоча б частини басейну цієї річки практично неможливо. У межах міста Інгул нині розтягнувся на довжину до десяти кілометрів (загальна довжина річки – 354 кілометри, площа басейну – 9890 квадратних кілометрів). У межах Кропивницького Інгул має кілька притоків: праві – Грузька, Сугоклія; ліва – Біянка, що тече нині на поверхні. Крім цих є ще кілька схованих в жерла труб та майже пересохлих чи маленьких – Мотузянка, Чечора, Злодійка, Мамайка та ще три-чотири притоки, назви яких загубилися в минулому. Згадані річки на перший погляд невеличкі. Але вони суттєво впливають на водний баланс і ресурс води міста. Бо їхні води зберігають багато нерозгаданих таємниць, що помітно відбивається на житті великого міста.

Давню і славну історію має ця ріка. Колись її називали Великий Інгул, бо Малим Інгулом був Інгулець. Краєзнавець Юрій Матівос стверджує, що першу згадку про ріку знайдено ще у візантійського історика ІХ століття Костянтина Порфирородного. Назва у нього звучить, як Хінгулус. Але здається і Геродот бував на Інгулі та писав про нього. Згадує Інгул у своєму «Літописі» знаменитий козацький літописець Самійло Величко у зв’язку з подіями 1673 року, героями яких були гетьман Петро Дорошенко та ротмістр надвірної хоругви майбутній гетьман України Іван Мазепа. Назву Інгулу знаходимо в історичних працях Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Наталії Полонської-Василенко та інших дослідників. Ще до 1740 року річка служила кордоном з Туреччиною. Її правий берег знову перейшов під юрисдикцію Запорозької Січі за угодою між Туреччиною та росією, що міцно осіла тут вже через 14 років.

Ріка Інгул посідає важливе місце в історії Кропивницького. Вода – це життя. Без перебільшення – не було б цієї річки, не існувало б і поселення на ньому. Першими ріку освоювали ще древні племена. Років 500 тому ріку в свій стратегічний військово-господарський баланс міцно взяли козаки-запорожці. Тут на землях Буго-Гардівської паланки вирувало життя, де в сотнях хуторів і зимівників, як бджілки працювали козаки-гніздюки. Найперші переселенці з інших народів з’явилися на обох берегах Інгулу у його верхів’ї ще до приходу росіян, але з дозволу місцевого полковника. Пізніше, 1752 року, на правому виникла Грецька слобода. На лівому – Поділ, заселений старообрядцями із Чернігівської губернії. Тоді ж, за твердженням Юрія Матівоса, існував і призабутий нині Новокозачин. Інгул у ті часи був справжньою рікою життя. Його вода, чиста і прозора, використовувалася як питна, для приготування їжі, поливу земель та служила транспортною артерією. Річка живилася безліччю підземних джерел, що знаходилися як у її руслі, так і на відстані. Вздовж берегів Інгулу люди обладнували копанки. Вода з них виходила майже на поверхню. Про славну українську ріку в народі складали пісні.

Не відомо хто, коли і як уже пізніше склав брехливу байку про те, що Інгул нібито нагадував струмок, який пересихав улітку, був засмічений і брудний. Байка мала певний сенс, коли люди довели річку до саме такого стану. Але чотири-три сотні років тому вона була зовсім іншою. А весною, коли танули сніги у навколишніх балках і байраках, в окремі роки траплялися страшні повені, у яких гинули люди. Збитки від стихійного лиха обраховувались мільйонами. Після повені у березні 1841 року, коли у воді загинуло 20 чоловік, було знищено житло на двох кварталах, затоплено базар та передмістя Ковалівку і Кущівку, вередливий Інгул вирішили приборкати. Тобто вирівняти його дуже звивисте русло, щоб скресла крига і сніг не накопичувались у заплавах. Про це зараз відомо не всім. Частина русла річки Інгул у межах міста пролягала не там, де нині. У районі сучасного мосту через Інгул на вулиці Вокзальній (Ковалівка) річка різко повертала на схід, текла в районі сучасного проспекту Винниченка через площу Богдана Хмельницького. А далі знову-таки різко вздовж вулиці Великої Перспективної спускалася вниз. Саме на цьому відрізку виникали снігово-крижані затори і води Інгулу заливали центр і Ковалівку. Тому русло вирівняли. Для надійності зробили відведення. І в результаті виник острів, який донедавна називали парком Пушкіна, а зараз Козацьчим островом. А вулицю біля нього – Острівською, невідомо ким і коли перехрещену на невідомо якого Островського. Слід зазначити, що змінили русло і біля Кущівки, що нижче пивоварного заводу.

Особливо слід згадати Ковалівку, бо й там звивалося її русло. На місці сучасного ринку Босфор ще років тридцять п’ять тому росли очерети, що вказувало на загорнуте землею колись русло. А коли зносили історичну одноповерхову Ковалівку і новим будівництвом порушили ґрунт, то джерела старого русла Інгулу утворили нове природне озеро з жабами, рибою та очеретом, нагадавши всім історію приборкання річки Інгул.

Втручання людини у природу завжди небезпечне і обертається небажаними несподіванками. Повеней у місті після знущань над Інгулом зовсім ніяк не поменшало. У пам’яті 1980 рік. Коли плавали вся Ковалівка, центр, інші низинні куточки міста в районі Масляниківки, Кущівки і Лелеківки. Тоді з приватних будівель на берегах Інгулу мешканців тимчасово виселяли. Ті два-три дні, доки не спала велика вода, дуже врізалися в пам’ять. Бо сам цілу добу чергував у паводковій комісії та плавав містом. Сьогодні ми уникаємо розливів завдяки регулюванню води під час танення снігу чи дощових злив з допомогою шлюзів на Інгулі та Сугоклії. Але й їм інколи не під силу приборкати норовисті весняні каламутні хвилі. Такі перебудови завдали місту і Інгулу набагато більше шкоди, ніж користі. Річку позбавили природного живлення, відводячи русло від підземних джерел. Штучно утворені береги руйнуються, замулюючи дно ріки, яка поступово міліє, уповільнюючи випрямлену і ніби приборкану течію. У підсумку практично маємо калюжу з неприємним запахом у центрі міста та стічний потік за його межами, куди, на жаль, приєднуються неприродні русла міської каналізації. Річка і вода в ній стає вже непридатною для вживання і приготування їжі на десятки кілометрів.

Чергового удару Інгулу завдали у роки комуністичного будівництва в 1970-80-х роках. «Турботлива» і масштабно мисляча влада вирішили ще раз обтесати та вдягнути Інгул у граніт та бетон. Щось на зразок Неви та москва-ріки. Тільки не враховали особливості річок. Нева, наприклад, – своєрідний природний канал, що з’єднує Ладозьке озеро з Фінською затокою Балтійського моря.

Підземні, у більшості випадків глибинні, джерела, які живили колись Інгул, почали шукати нового виходу на поверхню за межами річки. Порушена структура підземної водної мережі завдає населенню набагато більше клопоту, ніж прогнозовані і очікувані повені. Вже сьогодні у більшості будинків Ковалівки затоплені і непридатні для користування підвали. В них рояться комарі, що є переносниками інфекційних хвороб. В ті ж роки, здійснюючи грандіозний задум по відмиванню коштів, а точніше їх зникненню, до міста протягнули найбільшій в Європі водогін Дніпро-Кіровоград. Ніби для подальшого розвитку промисловості міста. Але її ніхто не розвивав. А жителі й нині використовують дорогу і далеку дніпровську воду з іржавих труб з очисткою у Світловодську, Олександрії, Знам’янці та Кропивницькому.

А у місті і навколо нього наглухо забиті десятки артезіанських свердловин. Але ж рано чи пізно ця вода захоче знайти шлях на волю… Прорвати затору вона може у будь-якому несподіваному місці, заповнити будь-які пустоти, навіть шахти під містом та ділянки на поверхні.

Анатолій Авдєєв

і

цікаве