ПРО МОВНИЙ ЗАКОН – БЕЗ ІСТЕРИК ТА ЕМОЦІЙ

Про мовний закон – без істерик та емоційВерховна Рада прийняла у першому читанні проект закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Широкого і системного документу, який  захищає українську мову в державному будівництві, медицині, освіті, науці, культурі… Тепер стоїть питання, чи не спробують його зіпсувати в процесі підготовки до прийняття в цілому, вихолостити  настільки, щоб він став схожим на «Закон про мови в Українській РСР», котрий передбачав утвердження української в усіх сферах життя за десять років, однак не зміг цього досягнути і за всі двадцять.

Голова парламентського Комітету з питань культури та духовності Микола Княжицький прогнозує важку роботу та значний спротив деяких депутатів при підготовці законопроекту до другого читання. Але впевнений, що вона буде виконана «і Україна, як кожна європейська країна, матиме класний закон про українську мову як державну». Процес пішов. Будуть парламентські баталії,  розжарюватиметься до нестями телеекран, надриватимуть голосові зв’язки поборники і противники – одним мало, другим багато. Ми ж із вами, шановний читачу, – поза безпосереднім процесом, тому можемо спокійно поговорити про суть справи. Отже, чи повинна держава захищати один із своїх атрибутів – державну мову? Чи обмежуються при цьому інтереси національних меншин? Хто каламутить воду і збурює суспільство?

Пригадую велелюдні збори в обласній філармонії 1989 року, де обговорювалося мовне питання. Коли присутній на них відомий поет і на той час депутат Верховної Ради Дмитро Павличко у своєму виступі заявив, що українській мові потрібно надати в Україні статус державної, вибухнула овація і весь зал, аплодуючи, встав. Піднявся з крісла і завідуючий відділом агітації та пропаганди обкому партії – не міг не встати. Ми сподівалися, що ось приймуть закон, і Україна заговорить рідною мовою, як німецькомовна Прага чеською у 1918 році. Не вірили, навіть, такому авторитету, як Іван Дзюба, котрий попереджав, що мовна ситуація в Україні набагато складніша, ніж напередодні Першої світової війни. Тепер переконалися – не все так просто: Мойсей не дарма водив іудеїв пустелею протягом сорока років.

Нам говорять, що в Україні проживають представники чи не ста національностей, а тому, мовляв, однієї державної мови мало, кивають на Швейцарію тощо. Забуваючи при цьому, що Швейцарія – конфедерація, що такого етносу, як швейцарці, не існує в природі, як і швейцарської мови. Не говорять про це свідомо, маніпулюючи поняттями і положеннями міжнародних документів. Тож уточнимо, якою етнічно  за міжнародними мірками є Україна, бо ми й досі не подолали стереотип, запущений у суспільство під час прийняття того ж закону «Про мови в Українській РСР», ніби Україна – багатонаціональна держава. Давайте нарешті зрозуміємо і засвоїмо: за міжнародним визначенням моноетнічною є країна, в якій проживає 67 відсотків корінного населення. Отже, Україна є не багатонаціональною, а мононаціональною державою, в котрій проживають, і дай їм Бог здоров’я, представники багатьох інших національностей. Таких на час перепису 2001 року налічувалося 17,3 відсотка, сьогодні, з анексією Росією Криму, – ще менше.

Знову ж таки звернемося до цивілізованої Європи, як у них там з мовою? За словами професора Гарвардського університету Юрія Шевчука, у США, Франції, Італії людина, яка не володіє державною мовою, не лише почувається некомфортно, її там відкрито дискримінують і змушують виконувати мовні правила; жодна титульна нація не виправдовується за своє право мати свою функціональну державну мову (виділення моє – Авт.). А ми й досі виправдовуємося за те, що хочемо рідній мові повернути її природні права, мові, яку століттями упосліджували, дискредитували, забороняли, відсували на маргінеси, конкретно – на кухню і у хлів. Для чого це робилося, зрозуміло. Кажуть, ще римляни говорили: «Чия мова – того й влада». Чи саме римляни сказали це вперше, чи хтось інший, але воно й справді так, що засвідчує історія багатьох народів, котрі назавжди зникли з етнічної карти планети. Про мову, її значення говорено багато – від Гумбольдта до Ліни Костенко. Її словами й підведемо риску: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».

Далі – про закон. Противники закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (як і взагалі всього українського) лякають російськомовного громадянина України  «насильственной украинизацией». Нічого нового, ще на початку дев’яностих вони заявляли: «Да, была насильственная руссификация, но насильственной украинизации не должно быть».

А ніхто нікого ґвалтувати й не збирається. От тільки борги віддавати потрібно. Хай не тільки свої, головним чином своїх етнічних та ідейних попередників. За Голокост і рабську працю остарбайтерів розплачувалися не гітлерівці, а їхні діти і внуки. І не протестували: знали, що батьки завинили. То чому ж так обурюються ті, хто ще вчора заявляв: «Я ненавиджу эту мову», «Мне легче говорить на французском, чем на украинском»?

Хто порушує їхні права? У чому? Українці за право молитися, навчатися, писати рідною мовою платили засланням у Сибір і на Колиму, братськими могилами від Биківні до Сандоромху. А вам, дами і господа, нічого не загрожує. Ніхто вас за вуха в україномовне середовище не тягне. Не хочете знати українську мову, не претендуйте на посаду, викладацьку чи іншу роботу, де будете зобов’язані говорити державною – от і все. Не подобається вам  українське телебачення – купіть собі телескопічну антену і дивіться Кисельова разом із Соловйовим та Азаровим. Читайте Пушкіна і Тергенєва в оригіналі – їх ви завжди знайдете в будь-якій бібліотеці.

Тільки не дуріть людей, ніби новий закон порушує права національних меншин, оскільки у ньому нічого про них не сказано. Не здіймайте істерику на улюблених вами медведчуківських каналах. Вам же чітко сказано, що на черзі наступний закон – про національні меншини, яким будуть захищені всі їхні права, зокрема мовні. А між собою спілкуйтесь, як вам заманеться, мовою, котра вам зручніша і приємніша, в тому числі й французькою, якщо ви її справді знаєте. З вас тільки й вимагається: не заважайте. Україна хоч і повільно, але  повертається до першооснов. Сьогодні за свою свободу вона платить кров’ю своїх дітей, у тому числі й етнічних росіян, для яких Україна стала Батьківщиною. Не стійте на дорозі.

 

http://rk.kr.ua/pro-movnii-zakon-bez-isterik-ta-emotsii

і

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply